Заняття 20


Тема. Десталінізація в Українській РСР.
Реабілітація комуністичних лідерів і частини діячів мистецтва й науки. Спроби нової «українізації». Хрущовська освітня реформа. Ставлення народу та партійної верхівки до лібералізації комуністичного режиму і політики реформ.






Основні поняття і терміни: «відлига», десталінізація, реабілітація, Програма КПРС, раднаргосп, вертикальна й горизонтальна системи управління, екстенсивний та інтенсивний методи розвитку народного господарства, волюнтаризм.
Основні дати: 1954 р. — початок освоєння цілинних земель; 1957 р. — запровадження системи раднаргоспів; початок масового житлового будівництва; 1958 р. — ліквідація МТС; 1959 р. — початок адміністративного запровадження в сільському господарстві: вирощування кукурудзи без урахування природно-кліматичних та інших умов; 1960 р. — створення республіканського раднаргоспу УРСР; 1961 р. — грошова реформа; 1964 р. — запровадження пенсій для колгоспників.  лютий 1956 р. — XX з'їзд КПРС; 30 червня 1956 р. — постанова ЦК КПРС «Про подолання культу особи та його шкідливі наслідки»; 24 грудня 1957 р. — пленум ЦК звільнив із посади першого секретаря ЦК КПУ О. Кириченка і обрав на цю посаду М. Підгорного; жовтень 1961 р. — XXII з'їзд КПРС ухвалив нову Програму КПРС; липень 1963 р. — пленум ЦК КПУ звільнив від обов'язків першого секретаря ЦК КПУ М. Підгорного. На цю посаду було призначено П. Шелеста.
1. Передумови десталінізації.
Реформи, що розгорнулися в радянському суспільстві на початку 1950—1960-х рр., стали продовженням пошуків подальшої моделі розвитку СРСР, що відбувалися в останні роки правління Й. Сталіна. Розробляється нова програма ВКП(б) (КПРС), проект якої був підготовлений в 1947 р. Його особливістю було те, що акцент робився на соціальні програми: будівництво житла, забезпечення кожного громадянина автомобілем, організація мережі їдалень, пралень тощо. Йдуть пошуки виходу з перманентної кризи сільського господарства, яке в роки відбудови в черговий раз перетворилося на донора для промисловості. Предметом обговорення стала проблема співвідношення розвитку промисловості груп «А» і «Б». Згодом М. Хрущов використав наробки, ідеї, що були напрацьовані наприкінці 1940-х — на початку 1950-х рр. Крапку в цих дискусіях поставив Й. Сталін.
Завершення процесу відбудови не привело до послаблення адміністративно-командної системи з її надзвичайними заходами управління. Вона ще більше зміцніла. Свідченням цього став XIX з’їзд КПРС, останній за життя Й. Сталіна. З’їзд затвердив новий п’ятирічний план розвитку СРСР у 1951—1955 рр., у якому головним завданням було наздогнати й перегнати провідні капіталістичні держави за всіма показниками. На з’їзді проголошено курс «на розгорнуте будівництво комуністичного суспільства».
XVII з’їзд компартії України продублював рішення з’їзду КПРС. Делегати, що виступали на з’їзді, неначе змагались у славослів’ї на честь «великого вождя і вчителя тов. Сталіна».
Теоретичною основою цього курсу стала стаття Й. Сталіна «Економічні проблеми соціалізму в СРСР». У ній Й. Сталін доводив можливість побудови комунізму в СРСР навіть в умовах капіталістичного оточення. Він сформулював три основні попередні умови виконання цього масштабного завдання: 1) забезпечити раціональну організацію виробничих сил, безперервне зростання всього суспільного виробництва з переважним розвитком виробництва засобів виробництва; 2) шляхом поступових переходів підняти колгоспну власність до рівня загальнонародної, а товарний обіг поступово замінити системою продуктообміну з метою охопити ним всю продукцію суспільного виробництва; 3) домогтися такого культурного росту суспільства, яке б забезпечило всім членам суспільства всебічний розвиток їх фізичних і розумових здібностей.
(Детальне висвітлення сталінського курсу останніх років правління необхідне для подальшого порівняння з реформаторською діяльністю Хрущова.)
2. Внутрішньополітичне становище України на початку 1950-х рр. Початок десталінізації.
На початку 1950-х рр. на чолі КПУ продовжував залишатися Л. Мельник (перший секретар КПУ від грудня 1949 до червня 1953 р.), а головою уряду УРСР — Д. Коротченко (до січня 1954 р.), які були слухняними виконавцями волі «вождя».
5 березня 1953 р. помер Й. Сталін. Ця дата стала початком процесу, що згодом отримав назву «відлига» — процес спроб лібералізації суспільно-політичного життя, проведення значних соціально-економічних реформ. Свою назву період отримав від повісті популярного письменника І. Еренбурга «Відлига», що з’явилася у 1954 р. Розвиток і поглиблення цього процесу стало основою десталінізації — тобто відходу від найбільш одіозних проявів сталінського тоталітарного режиму. Найбільш радикальних рис цей процес набув після XX з’їзду КПРС (1956).
• Додаткова інформація
Одним зі свідчень прагнення суспільства до змін стали повстання й страйки в таборах ГУЛАГу. Провідну організаційну роботу в цих повстаннях відіграли українці, засуджені за участь у боротьбі УПА та ОУН. У березні 1953 р. у таборах Воркути спалахнуло одне з найбільших повстань, у якому брали участь робітники-в’язні 50 копалень. Організував і очолив повстання, яке тривало три місяці, утворений підпільний провід ОУН. Повсталі розправилися з енкаведистами, обрали орган самоврядування й висунули вимоги звільнити всіх невинно засуджених, змінити існуючий лад в СРСР тощо. Зрештою повстання було придушено військами: 64 в’язні загинули, 200 отримали поранення. Подібні повстання відбулися і в інших містах. Активну роль українці відіграли і в повстанні в Кінгірі (Казахстан) у травні—червні 1954 р., для придушення якого застосовували навіть танки.
По смерті Й. Сталіна серед його наступників розпочалась боротьба за владу. У кожного з протиборчих угруповань «сталінської гвардії» (Л. Берії, Г. Маленкова, М. Хрущова) було своє бачення подальшого розвитку СРСР.
У цій боротьбі переміг М. Хрущов у союзі з Г. Маленковим. Відлуння цієї боротьби поширилося і на Україну. Кожне з угруповань намагалося знайти собі прихильників у республіці. Спочатку основними суперниками виступили Л. Берія, який контролював головні силові міністерства і прагнув встановити свою одноосібну владу, і група Хрущова—Маленкова, яка контролювала партійний апарат і виконавчі органи влади. Останні розуміли, що прихід до влади Л. Берії може коштувати їм життя.
Для зміцнення позицій в Україні Л. Берія призначив своїх найближчих однодумців П. Мешика і С. Мільштейна відповідно міністром та заступником міністра внутрішніх справ республіки. Від них вимагалося знайти спільну мову з УПА, аби припинити збройну боротьбу в Західній Україні. Також обласним управлінням МВС було наказано встановити негласний контроль над партійними органами. Начальник Львівського управління МВС генерал Т. Строкач піддав сумніву доцільність виконання цього наказу і доповів про це секретарю Львівського обкому партії, останній повідомив про це першого секретаря ЦК КПУ Л. Мельникова. Бачучи з боку керівництва КПУ опозицію своїм планам, Л. Берія домігся звільнення Мельникова з посади першого секретаря КПУ за звинуваченням у русифікації вищої освіти в Західній Україні та дискримінації місцевих кадрів і генерала Т. Строкача, який опинився фактично під домашнім арештом у Москві, із якого йому вдалося вирватися. На посаду першого секретаря КПУ було призначено О. Кириченка, першого на цій посаді українця. Після цього набула поширення хвиля висувань на керівні посади представників місцевих кадрів. Як результат на 1 червня 1954 р. до складу ЦК КПУ входили 72 % українців, до Верховної Ради — 75 %, а серед директорів великих підприємств українці складали 51 %.
Проте боротьба за владу вступила у вирішальну фазу. Т. Строкачу вдалося передати М. Хрущову відомості про дії Л. Берії. Ці матеріали доповнили інформацію, якою вже володів М. Хрущов. Останній став діяти рішуче. Заручившись підтримкою військових (Г. Жуков та ін.), М. Хрущов домігся арешту Л. Берії під час засідання Президії ЦК КПРС у червні 1953 р. Берія був звинувачений в антипартійних і антидержавних діях і після суду розстріляний.
Також від влади було усунуто й прихильників Берії в Україні. Т. Строкач став міністром МВС УРСР.
Тривала робота М. Хрущова в Україні у попередні роки зумовила те, що його найближче оточення формувалося з осіб, які разом з ним працювали в республіці. У 1958 р. українці становили 60 % членів КПУ. Вихідці з України зайняли провідні посади і в союзному керівництві. Так, Р. Малиновський, А. Гречко та К. Москаленко досягли високого рангу Маршала Радянського Союзу, а два перші згодом стали міністрами оборони СРСР. В. Семичасний обійняв пост голови союзного КДБ, а чотири українці — О. Кириченко, М. Підгорний, Д. Полянський та П. Шелест — увійшли до складу Політбюро ЦК КПРС. Такі успіхи українців у радянській ієрархічній системі можна пояснити їхніми тісними зв’язками з М. Хрущовим, їхніми особистими рисами лояльних виконавців волі системи, а також місцем, яке зайняла Україна в Радянському Союзі.
Зростання ролі й кількості українців у партійно-державному апараті супроводжувалося процесом перебудови й вдосконалення самого апарату. У міністерствах, відомствах та органах управління на місцях протягом 1955—1956 рр. було ліквідовано 4867 структурних підрозділів, організацій та установ, скорочено 92,5 тис. посад адміністративно-управлінського апарату. Водночас розширювались права місцевих органів влади. Ці процеси справили позитивний вплив на суспільно-політичне життя країни. Боротьба з бюрократичним апаратом була зумовлена прагненням Хрущова усунути від влади Маленкова, опорою якого були структури виконавчої влади. У 1955 р. Маленков був усунутий з посади голови Ради Міністрів СРСР, на його місце був призначений М. Булганін.
Крім змін у партійному та державному керівництві почався процес поступового відходу від найбільш одіозних проявів сталінського режиму. Припинились масові репресії, почався обережний процес реабілітації репресованих у 1930—1940 рр. й повернення депортованих осіб, пов’язаних із діяльністю ОУН—УПА.
Нове радянське керівництво, яке очолило державу після смерті Сталіна, усвідомлювало, що майбутнє Радянського Союзу залежить від успіхів СРСР в економічному змаганні із Заходом. Успіхи в цьому змаганні зміцнили б внутрішнє становище радянської системи, а з іншого боку, довели б переваги комуністичної системи. Починаючи з 1953 р. стає помітним процес реформ, та відразу постало питання, у якому напрямку їх проводити.
• Біографічна довідка.
Микита Сергійович Хрущов (1894—1971) народився 15 квітня 1894 р. у с. Калинівка, нині Хомутовського району Курської області Росії, у робітничій родині. До 15 років наймитував у поміщиків. Із 1908 р. працював на шахтах Донбасу, де з 1912 р. брав участь у виступах проти царського режиму, розповсюджував газету «Правда». Після Лютневої революції був обраний членом Рутченківської ради робітничих депутатів. У м. Юзівка (нині Донецьк) на одному з мітингів познайомився з Л. Кагановичем, який згодом мав значний вплив на подальшу політичну долю М. Хрущова. У 1918 р. вступив до партії більшовиків.
Під час громадянської війни М. Хрущов — червоноармієць, голова партосередку, політрук, комісар батальйону, інструктор політвідділу 9-ї Кубанської армії. На початку 1920-х рр. М. Хрущов брав участь у відновленні шахт Донбасу. У 1922—1925 рр. навчався у Юзівському гірничому технікумі. Обирався секретарем парторганізації. Після закінчення навчання М. Хрущова рекомендували на партійну роботу. У 1928 р. Л. Каганович запропонував його кандидатуру на посаду заступника завідуючого оргрозподвідділу ЦК КП(б)У. Далі почалось швидке просування М. Хрущова по партійній лінії. За рекомендацією Л. Кагановича, який на той час був уже секретарем ЦК ВКП(б), М. Хрущов у 1929 р. став студентом Промислової академії у Москві. Згодом очолив партосередок цієї академії, активно винищуючи представників антисталінської опозиції. Така активність сподобалась Й. Сталіну. Відтак за рекомендацією Л. Кагановича і з відома Й. Сталіна Хрущов перейшов на партійну роботу в Москву. На XVII з’їзді ВКП(б) М. Хрущова було обрано членом ЦК ВКП(б). Від березня 1935 до січня 1938 р. — перший секретар Московського обкому і міськкому ВКП(б). У цей час він зміг здобути довір’я Й. Сталіна, чим потім вдало користувався. У 1939 р. увійшов до складу Політбюро ЦК ВКП(б).
У 1938—1949 рр. М. Хрущов очолював ЦК КП(б)У (з перервою від березня до грудня 1947 р., коли Першим секретарем ЦК КП(б)У був Л. Каганович). М. Хрущову належало остаточно зробити поворот до русифікації, «почистивши», зокрема, українські партійні кадри. З усіма завданнями М. Хрущов успішно впорався. Остаточно зійшла нанівець політика «коренізації» й «українізації». Доклав своєї руки Хрущов й до процесу радянізації західноукраїнських земель у 1939—1941 рр. і після війни.
Під час війни був членом військових рад Київського особливого військового округу південно-західного напряму, Сталінградського, Південного, Воронезького й 1-го Українського фронтів; йому було присвоєно звання генерал-лейтенанта (1943). Від липня 1943 р. знову почав вести роботу в політбюро, оргбюро і секретаріаті ЦК КП(б)У. Від лютого 1944 р. до грудня 1947 р. М. Хрущов за сумісництвом працював головою РНК УРСР. Його призначення диктувалося потребою концентрації партійної й державної влади для швидкого подолання наслідків війни.
За «м’якотілість» під час голоду 1946—1947 рр. Хрущова звільнили з усіх посад в Україні і відкликали до Москви. Але вже в грудні 1947 р. знову повернули в Україну, де він знову розпочав активну роботу: керував боротьбою з УПА, ліквідовував УГКЦ, здійснював масову депортацію українців, керував відбудовою тощо.
У грудні 1949 р. М. Хрущов повернувся до Москви. До березня 1953 р. він — секретар ЦК і перший секретар Московського обкому партії. З березня 1953 р. — секретар, із вересня 1953 р. — перший секретар ЦК КПРС. М. Хрущов здобув цю посаду у жорстокій боротьбі з Л. Берією.
Із 1957 р. Хрущов зосередив у своїх руках всю повноту державної й партійної влади. Став ініціатором десталінізації і значних реформ у всіх сферах життя суспільства.
Використовуючи непослідовність у його діях, а також зважаючи на невдоволення населення, оточення почало планомірну роботу щодо усунення М. Хрущова від влади. Це сталося на жовтневому (1964) Пленумі ЦК КПРС. Хрущов був звинувачений у волюнтаризмі й суб’єктивізмі. Після цього й до кінця життя М. Хрущов фактично був ізольований на дачі під Москвою. Помер 11 вересня 1971 р.
1) Який стратегічний курс розвитку СРСР і, відповідно, УРСР було визначено на початку 1950-х рр.?
Подолавши в основному руйнівні наслідки Другої світової війни, Україна опинилася перед вибором подальшого розвитку. Панування радянської тоталітарної моделі визначило її подальший розвиток як складової частини СРСР з усіма позитивними й негативними рисами.
«Відлига».
«Відлига» — період в історії СРСР, а відповідно й історії УРСР, який охоплює 1953—1964 рр., тобто період перебування при владі М. Хрущова. Він характеризується ліквідацією таких проявів сталінського режиму, як масові репресії, тотальний контроль за всіма сферами діяльності тощо, і спробою проведення суспільно-політичних, економічних реформ із метою надати нового імпульсу розвитку радянського суспільства на шляху до «побудови комунізму».
Основним змістом «відлиги» є десталінізація — система заходів з усунення найбільш одіозних проявів сталінського режиму. Десталінізація мала обмежений характер й не торкалася підвалин існуючого ладу.
Складові десталінізації
• Ліквідація системи ГУЛАГу, системи масових репресій.
• Амністія. Реабілітація незаконно засуджених.
• Реформа силових відомств, судової системи. Упровадження в їх діяльності принципу законності.
• Послаблення ідеологічного тиску. Тимчасове припинення кампанії проти «українського буржуазного націоналізму».
• Децентралізація управління. Послаблення командно-адміністративної системи.
• Розширення прав і повноважень союзних республік. Зростання частки українців у партійному і державному апараті. Зростання впливу української партійно-державної еліти в союзному керівництві.
• Запитання до документа.
На основі поданого уривку зі спогадів М. Хрущова визначте, якими мотивами він керувався, приймаючи рішення виступити із засудженням культу особи Сталіна. Чи можна стверджувати, що Хрущов зробив мужній громадянський вчинок?
3. Реабілітаційний процес.
Процес реабілітації почався відразу після смерті Сталіна й набув найбільшого поширення після XX з’їзду КПРС (лютий 1956 р.).
Перший етап (1953—1956).
Реабілітація торкалася лише незначної частини незаконно репресованих. Проголошуються масові амністії. Відбувається демонтаж сталінської репресивної системи. Правоохоронна система приводиться у відповідність із принципами законності.
Амністії.
Амністія 1953 р. — стосувалась осіб, засуджених терміном до п’яти років, а також засуджених за посадові, господарські та військові злочини. Вона мало торкнулася політичних в’язнів, які мали значно більші терміни ув’язнення.
Амністія 1955 р. — стосувалась осіб, що співробітничали з окупантами в роки війни, але не чинили злочинів.
Також проголошувалися амністії для воїнів УПА, які складуть зброю, і тих, хто утримувався в таборах. До 1957 р. було звільнено понад 65 534 бійці ОУН—УПА.
Проте амністія не передбачала реабілітацію. Звільнені політичні в’язні продовжували носити клеймо «ворогів народу».
Протягом 1954—1956 рр. було реабілітовано лише 8 тис. осіб.
Ліквідація репресивної системи.
Восени 1953 р. було ліквідовано військові трибунали МВС та особливу нараду МВС, яка мала право застосовувати в адміністративному порядку висилку, заслання та ув’язнення. У 1954 р. сформовано Комітет державної безпеки (КДБ) СРСР і УРСР. Нові органи були зобов’язані переглянути заведені на громадян політичні справи. У 1954 р. — створено комісію Президії ЦК КПРС із розслідування злочинів Й. Сталіна. У 1955 р. — запроваджено прокурорський нагляд.
На початку 1956 р. скасовується постанова ЦВК СРСР від 1 грудня 1934 р. про порядок ведення справ «щодо підготовки й здійснення терористичних актів» та постанови від 1 грудня 1934 р. та 14 вересня 1937 р. про зміни в карно-процесуальному кодексі, за якими не дозволялися касаційні скарги у справах про шкідництво, терор і диверсії.
Також було розпочато роботу зі створення нового кримінального, кримінально-процесуального, адміністративного кодексів, воєнного статуту.
Ліквідовано систему ГУЛАГу, У якому на 1954 р. утримувалося 949 тис. в’язнів.
Другий етап (1956—1959).
Реабілітація стала масовою. Було створено 90 спеціальних комісій, які мали право розглядати справи безпосередньо в таборах.
Спочатку реабілітації підлягали репресовані діячі КПУ — В. Чубар, С. Косіор, В. Затонський, М. Скрипник, Ю. Коцюбинський та інші. У липні 1956 р. в пресі з’явилися повідомлення про реабілітацію драматурга М. Куліша, режисера Леся Курбаса та інших. Загалом до листопада 1959 р. державні інстанції, органи прокуратури і КДБ переглянули 4 млн 263 тис. справ на 5 млн 481 тис. осіб. Було реабілітовано 2 млн 684 тис. осіб, що становило 58,2 % тих, на кого були заведені справи в репресивних органах України. Загалом протягом 1956—1963 рр. було повністю реабілітовано лише 250 тис. осіб. На 1959 р. за політичні злочини в таборах утримувалось 11 тис. осіб. Із 1962 р. комісії по реабілітації поступово припинили свою роботу.
Реабілітації не підлягали колабораціоністи, активні діячі ОУН—УПА, жертви політичних репресій до 1934 р., а також всі репресовані за «український буржуазний націоналізм». Держава не визнала себе винною у депортації селян під час колективізації 1930-х рр., вибіркової депортації із Західної України, депортації кримських татар, німців та інших народів із півдня України.
У подальші роки реабілітація продовжувала тривати, але протягом 1963—1986 рр. було повністю реабілітовано 80 тис. осіб.
Паралельно з реабілітацією жертв сталінських репресій відбулися нові політичні репресії, вносилися зміни до законодавства, які збільшували можливості влади в їх проведенні. Так, BP СРСР прийняла закон «Про кримінальну відповідальність за державні злочини». У кримінальний кодекс було введено статтю «антирадянська агітація і пропаганда». Протягом 1954—1959 рр. за антирадянську діяльність було репресовано 3,5 тис. осіб.
• Запитання.
1) Як можна оцінити реабілітаційний процес за часів хрущовської «відлиги»?
2) Чому реабілітація не була повною?
Зміни вищого партійного керівництва УРСР.
За період правління М. Хрущова у вищому керівництві УРСР відбувалися неодноразові зміни. Вони були викликані прагненням усунути від влади в республіці противників Хрущова, розширенням повноважень республіканських органів влади, зміною ролі УРСР в СРСР.
За період 1953—1964 рр. змінилося декілька перших секретарів ЦК КПУ.
• 1953—1957 рр. О. І. Кириченко. У період його правління відбувається «українізація» КПУ, проводиться кампанія по реабілітації репресованих, ставиться питання про чистоту української мови, про розвиток національної науки. Його відданість Хрущову не залишилася непоміченою. Після розгрому Хрущовим «антипартійної групи» (Маленков, Каганович, Молотов та ін.) Кириченка було відкликано до Москви й призначено на посаду секретаря ЦК КПРС.
• 1957—1963 рр. М. В. Підгорний. Вихованець сталінської школи партійних кадрів був слухняним виконавцем волі вищого керівництва. У червні 1963 р. був висунутий Хрущовим на посаду секретаря ЦК КПРС. Є відомості, що саме Підгорний згодом відіграв вирішальну роль в усуненні Хрущова від влади в жовтні 1964 р. Він був одним із претендентів на посаду Першого секретаря ЦК КПРС.
• 1963—1972 рр. П. Ю. Шелест. Своєю кар’єрою зобов’язаний підтримці Хрущова і Підгорного. Коли постало питання про усунення Хрущова, Шелест вважав, що об’єктивної необхідності замінювати Хрущова на Брежнєва не було: «Це моє тверде переконання, хоча сам брав участь у тому, що сталося».
Розширення повноважень союзних республік.
У період хрущовської «відлиги» було здійснено низку заходів, які розширили права республік, у тому числі й УРСР.
• Українці стали частіше висуватися на керівні посади в республіці, а також в Союзі.
• Розширилися функції і підвищилася відповідальність КПУ.
• Активізувалась діяльність УРСР на міжнародній арені. Так, якщо в 1953 р. республіка була членом 14 міжнародних організацій, то в 1955 р. — 29. До 1959 р. УРСР підписала або приєдналася до 65 міжнародних договорів та інших актів. У 1954 р. Україну відвідало 69 закордонних офіційних делегацій, у 1956 р. — 145, 1958 р. — 305. Україну стали відвідувати і закордонні туристи. Так, якщо в 1953 р. їх було лише 805 осіб, то вже в 1958 р. — 23 054. Зросли обсяги участі України в зовнішньоекономічних зв’язках СРСР.
• Унаслідок реформи управління економікою в 1957 р. під контроль Ради Міністрів УРСР, зокрема рад народного господарства і місцевих рад депутатів трудящих, перейшло 97 % підприємств проти 34 % у 1953 р.
• Розширилися права республіки у формуванні свого бюджету, у питаннях матеріально-технічного постачання, збуту продукції, будівництва, використання капіталовкладень.
• До підпорядкування республіки передавалися питання обласного адміністративно-територіального устрою, районування, віднесення міст до обласного, республіканського підпорядкування.
• До компетенції УРСР належали питання прийняття кримінального, цивільного і процесуального кодексів, установлення основ законодавства про судоустрій та судочинство.
Та всі ці заходи здійснювалися під суворим контролем центру, до якого згодом знову повернулися його командні функції.
Суспільно-політичне життя УРСР у 1953—1956 рр. проходило під знаком лібералізації радянського режиму. Вона включала в себе демонтаж сталінської репресивної системи, засудження культу особи Сталіна, реабілітацію жертв масових репресій, послаблення контролю держави над суспільно-політичним життям, розширення прав республік тощо. Але реформи у політичній сфері були половинчастими і непослідовними. Вони не торкалися основ тоталітарного режиму, залишалася монополія КПРС у всіх сферах суспільного життя, недоторканними виявились догми марксизму-ленінізму.








Популярні дописи з цього блогу