Заняття 23



Тема. Дисидентський рух в Україні. 
Його ідейні засади, форми вияву й особливості. Боротьба комуністичного режиму проти дисидентства й «самвидаву».







Основна література


ЗАРОДЖЕННЯ ДИСИДЕНТСЬКОГО РУХУ В УКРАЇНІ

 

Причини виникнення та особливості  дисидентського руху 

Радянська політика в Україні в умовах «хрущовської  відлиги»  зустріла  неоднозначну оцінку суспільства.

Прагнення влади будь-що втримати народ руху в Україні під контролем та проводити десталінізацію тільки у визначених межах неминуче вело до її конфлікту з інтелігенцією та критично налаштованими представниками інших верств населення.

Результатом цього стала поява наприкінці 50-х — на початку 60-х років руху українських інакодумців - дисидентів (з латини - незгодні).

Чесні, талановиті письменники, поети, художники, юристи, представники інших категорій інтелігенції, незалежно мислячі робітники та селяни гостро відчували наростання негараздів у суспільстві, засилля центру, його дискримінаційну політику щодо України. Вони відверто висловлювали свої погляди, ви­магали від властей зміни політики.

Дисиденти підхопили естафету боротьби за громадянські й національні права українського народу з рук попередніх поко­лінь українських патріотів — учасників визвольної боротьби 1917-1921 pp., вояків УГА і підпільників ОУН, котрі не припиня­ли своєї діяльності в Західній Україні протягом 50-х років.

Помітний вплив на формування інакодумства в Україні справляли зовнішні фактори. Передусім це стосується антико­муністичних виступів у країнах так званого соціалістичного та­бору, зокрема 1956 р. в Угорщині, потім Польщі, Східній Німеч­чині, Чехо-Словаччині, розпаду світової колоніальної системи на рубежі 50-60-х років, розгортання світового правозахисного руху, стимульованого прийнятою 1948 р. та з 1963 р. розповсюд­женою в Україні «Загальною декларацією прав людини».

Дисидентський рух в Україні неминуче набув національно-демократичного забарвлення. Він заявив про себе ще в середи­ні 50-х - на початку 60-х років, навіть раніше, ніж у Ленінграді, Москві та інших містах Росії.

Як форма національно-визвольного руху, українське дисидентство відзначалося певними рисами.

По-перше, це була мирна, опозиційна ненасильницька фор­ма боротьби за розум і душу людини. Підтримуючи ідеали на­ціонально-визвольної боротьби, дисиденти прагнули досягти мети конституційними методами, шляхом проведення агіта­ційно-пропагандистських акцій.

По-друге, цей рух мав свої чітко визначені організаційні форми (гуртки, спілки, об'єднання, комітети).

По-третє, дисидентство було загальноукраїнським явищем і існувало в усіх регіонах України: в Центрі і на Сході (Київ, Хар­ківщина, Донеччина, Луганщина); в західній частині (Львів­щина, Івано-Франківщина, Тернопільщина, Буковина); на Півдні (Одеса, Миколаїв, Херсон).

По-четверте, дисидентство, як політично-національна течія, охоплювало різні соціальні прошарки населення - інтеліген­цію (письменники, журналісти, літературознавці, вчителі, юристи, спеціалісти різних галузей народного господарства), студентство, робітництво тощо.

Головними акціями, проведеними українськими дисидента­ми, стали конференція в Київському університеті з питань культури мови, що перетворилася в масову антирусифікаторську акцію, виступи інтелігенції біля пам'ятників Т. Шевченку в

Києві та Каневі.

Широку хвилю протестів у середовищі прогресивної ук­раїнської інтелігенції викликала пожежа у фонді українських рукописів Київської публічної бібліотеки Академії наук УРСР. Характерно, що підпалили бібліотеку під час шевченківських

днів 24 травня 1964 р.

Не всі дисиденти відкидали ідеологічні основи існуючої си­стеми. Більше того, деякі з них звинувачували владу у відході від «справжнього» марксизму. Зрештою, вони самі були продук­том системи і в її «поліпшенні», «вдосконаленні» вбачали сенс свого життя. Дисиденти-«шістдесятники» прагнули «соціалізму з людським обличчям», як вони говорили. Та, незважаючи на це, всі вони потрапили в поле зору каральних органів режиму.

Залежно від «провини» і «впертості» (стояв чи не стояв «на своєму»; засуджував чи не засуджував свою попередню діяль­ність) визначалася й міра покарання. Одних було «профілакто-вано» в КДБ чи кабінетах партійних функціонерів, інших при-тягли до судової відповідальності.

Продовження     політичних    репресій                                   

Активізацію дисидентів влада зустріла всеозброєнні. Як і раніше, вона не допускала критики режиму. 25 грудня 1958 р. був схва-

лений Закон СРСР «Про кримінальну відповідальність за дер­жавні злочини», а в новій редакції Кримінального кодексу УРСР була збережена сумнозвісна 62 стаття - «антирадянська агітація та пропаганда».

Тривали пошуки «ворогів радянської влади». Комітет держ­безпеки при Раді Міністрів УРСР рапортував у 1960 p., що за період 1954-1959 pp. у республіці ліквідовано 183 націона­лістичні та інші антирадянські організації і групи, притягнуто до кримінальної відповідальності 1879 осіб, вжито профілак­тичних заходів щодо 1300 громадян.

Особливим досягненням керівництво КДБ вважало розкрит­тя 46 антирадянських груп з числа інтелігенції та молоді, які налічували 245 учасників.

У травні 1961 р. у Львівському обласному суді відбувся судо­вий процес над Українською робітпичо-селянською спілкою (УРСС), організованою 1959 р. Левком Лук'яненком. УРСС ста­вила за мету домогтися виходу України зі складу СРСР. Це пра­во було зафіксоване конституційними положеннями. Організа­тор спілки Л. Лук'яненко був засуджений до страти, згодом заміненої 15-річним ув'язненням у таборах та 10-річним заслан­ням. До різних термінів були засуджені й інші члени спілки.

Група Л. Лук'яненка була не єди­ною самостійницькою організацією України. Подібні позиції обстоюва­ли Об'єднана партія визволення Ук­раїни, що існувала у 1953—1959 pp., створені у 60-х роках Український національний комітет (УНК), Укра­їнський національний фронт (УНФ) та інші організації. Судові процеси над інакодумцями відбувалися у різ­них регіонах республіки. 1961 р. в Донецьку засуджено групу грома­дян, яку очолював журналіст Гри­горій Гайовий. 1962 р. в Запоріжжі пройшов суд над групою з шести осіб, до якої входили Володимир Савченко, Володимир Чернишов та інші. Аналогічні політичні процеси відбувалися в Рівному, ТернополіЧернівцях, Луганську, Києві. На основі судових рішень біль­шість підсудних була репресована. І при цьому радянський уряд без кінця лицемірно заявляв, що в СРСР немає випадків притягнення до судової відповідальності з політичних мотивів, що в СРСР немає політичних в'язнів. У числі дисидентів вияви­лося чимало «шістдесятників».

Після усунення від влади М. Хрущова стала швидко прояв­лятися тенденція до посилення репресій щодо дисидентів. У серпні-вересні 1965 р. було проведено арешти близько двох де­сятків правозахисників. Серед них - літературний критик Іван Світличний, художник Опанас Заливаха, історик Валентин Мороз, поет-перекладач Святослав Караванський.

Репресіям піддано і одного з лідерів українського дисидент­ського руху генерала Петра Григоренка. У відповідь на право-захисну діяльність, виступи на підтримку справедливої бороть­би кримських татар за повернення на історичну батьківщину його спочатку було поміщено до психіатричної лікарні, а влітку  1964  р.  позбавлено генеральського звання.   Коли у квітні 1965                                р. його припинили примусово «лікувати» і тодішній Голо­ва Ради Міністрів СРСР О. Косигін дав вказівку поновити П. Григоренка в генеральському званні, Л. Брежнєв заявив: «Цього генерала я знаю... Рано його відпустили. Жаль». Арешти свідчили про початок рішучого наступу системи, кінець «відли­ги». Однак реакція на це українських дисидентів засвідчила їхнє непохитне бажання продовжувати боротьбу.

Праця І.Дзюби«Інтернаціоналізм чи русифікація?»

Своєрідним підсумком діяльності дисидентів  за часів «відлиги» була праця літературного критика з Києва Івана Дзюби «Інтернаціо­налізм чи русифікація?», перекла­дена потім кількома європейськими мовами. Книга була своєрідним про­тестом проти проведених 1965 р. арештів українських дисидентів, звинувачення їх в антирадянській діяльності. Свій твір І. Дзюба адре­сував П. Шелесту, тодішньому пер­шому секретареві ЦК КП України. Автор сміливо засуджував практику нехтування громадянськими права­ми українського народу. Гострій критиці була піддана національна політика Комуністичної партії в Ук­раїні. Праця, хоч і базувалася на ідеологічних засадах націонал-комунізму,  дала   могутній   поштовх подальшому розгортанню правозахисного руху. Не випадково письменник Б. Антоненко-Давидович назвав працю І. Дзюби «референдумом покоління». Вустами молодого публіциста най­активніша частина української молоді заявила про свій розрив з тоталітарною системою.

Багатьом цей розрив коштував кар'єри: когось він повів страдницьким шляхом в'язнів сумління, деякі заплатили за нього власним життям. Але то не були марні жертви. «Віра ви­никає тоді, коли є мученики», а «знищені стають прапором», — писав про українських дисидентів Валентин Мороз.

У цьому істинне значення їхньої діяльності.

Популярні дописи з цього блогу