Заняття 14




Тема. Лібералізація комуністичного режиму в СРСР. 


Повстання у сталінських концтаборах і крах ГУЛАГу. Участь українців у повстаннях. Ідейні основи посттоталітарного (післясталінського) режиму: між консервативним реформізмом і комуністичним фундаменталізмом. Спроби реформування економіки та державно-партійного устрою. ХХ з’їзд КПРС. Микита Хрущов. Суперечності постсталінського зовнішньополітичного курсу СРСР. Посилення бюрократичного централізму в СРСР у 1970-х рр. 


Основна література



Тема.

Лібералізація комуністичного режиму в СРСР.

 

Повстання у сталінських концтаборах і крах ГУЛАГу. Участь українців у повстаннях

Період історії Радянського Союзу від смерті Йосипа Сталіна (1953 р.) і до приходу до влади Леоніда Брежнєва (1964 р.) називають відлигою і пов'язують з ім'ям Микити Хрущова. Ціла епоха радянської історії отримала назву від повісті російського письменника й публіциста Іллі Еренбурга «Відлига» (1954 р.). В основі повісті - кілька ідей, надто актуальних для життя в період пізнього сталінізму: треба вміти розрізняти правду і брехню; до відлиги провадить складний шлях, зазвичай через сніжну зиму; відлига, коли настає, чується повсюди, її відчувають усі: і ті, хто не вірив у неї, і ті, хто на неї чекав. Політична атмосфера після смерті диктатора, справді, нагадувала потепління серед зими. Від початку Хрущов показував, що не спиратиметься на терор як важіль державного управління. Але питання про наступника Сталіна не було самоочевидним. Кожен з оточення Сталіна був причетний до злочинів і водночас намагався вийти з-під сталінської тіні. Для цього не було іншого шляху, як здобути популярність у радянсько-партійному апараті, який знемагав від терору, і заручитися підтримкою суспільства. Переможцем у боротьбі за владу став Хрущов.

Утіленням сталінського режиму був ГУЛАГ (рос. Главное управление лагерей) - система виправно-трудових таборів і трудових поселень у 19341956 рр., яка знаходилася у віданні Наркомату (згодом Міністерства) внутрішніх справ. На ГУЛАГ покладено такі завдання, як ізоляція «ненадійних елементів», використання в'язнів як дешевої робочої сили, відкриття нових табірних комплексів, ліквідація певних категорій в'язнів. На середину 1940-х років налічувалося кілька сотень табірних комплексів ГУЛАГу. Після війни зросла частка політичних в'язнів (зокрема жінок) за рахунок масових репресій на теренах щойно приєднаних до СРСР Західної України, Бессарабії, Західної Білорусі та країн Балтії. Нові арештанти не тільки не проявляли лояльності до радянської влади, а й часто були її запеклими опонентами, мали тверді політичні погляди й переконання та досвід активної участі в політичних організаціях і націоналістичному підпіллі. На межі 1940-1950-х років чисельність в'язнів ГУЛАГу досягла максимальної кількості - 2,5 млн, з них кожен п'ятий був українцем.

 

Процес ліквідації наслідків сталінізму, започаткований після смерті Сталіна, називають десталінізацією. Ці заходи хоча й не змінили антидемократичної природи комуністичного режиму, проте суттєво зменшили найбрутальніші його прояви, припинили репресії. Уже навесні 1953 р. з'явилася надія на пом'якшення надзвичайно жорстких табірних умов у системі ГУЛАГу, але політичні в'язні під амністію не потрапили. Понад 70 % політв'язнів були українцями, режим утримання яких був найжорсткішим. Більшість політв'язнів утримували в таборах. Крім того, у системі ГУЛАГу існувала спеціальна міра покарання - каторжні роботи. Вони вирізнялися особливою суворістю, із цілком нелюдськими умовами праці та побуту в'язнів. Після марних сподівань на перегляд справ конспіративні центри українських політв'язнів, які з кінця 1947 р. з'явилися в кожному радянському концтаборі, почали піднімати політв'язнів на бунти, деякі з них переросли в справжні повстання. В історії ГУЛАГу було три великі повстання під антисталінськими гаслами - Норильське і Воркутинське 1953 р. і Кенгірське 1954 р. Саме вони змусили владу докорінно змінити систему ГУЛАГу. Ключову роль у цих повстаннях відіграли українці, зокрема колишні члени ОУН та бійці УПА.

Повстання в Річковому таборі (Воркута)

 Робота всіх вуглевидобувних шахт, які були розташовані в районі Воркути, з початку їх дії будувалася виключно на примусову працю різних в'язнів ГУЛАГу. У 1939 році всього в Воркуті містилося 8 тисяч ув'язнених. У 1946 році - 62,7 тисяч. У липні 1955 року - 56 тисяч. Охорона воркутинських таборів в значній мірі була укомплектована самими колишніми ув'язненими. 
Все починалося з того, що зміни прохідників гірських виробок відмовлялися спускатися в шахту. 

Табірне начальство не на жарт сполохалось. Заарештувавши близько сотні людей, вони виводили їх під конвоєм за зону. Незабаром з'ясувалося, що прохідників, що відмовилися спуститися в забій, серед заарештованих було небагато. Потрапили ж до рук начальства люди, які не мають до страйку жодного відношення. 

У Речлаге табірних відділень було 17. Повстали 6 відділень: перше, друге, третє, шосте, десяте, тринадцяте. У них містилося близько 16 тисяч ув'язнених. Ще в червні групи робітників стали відмовлятися від виходу на роботу. В кінці червня на шахті «Капітальна» листівки із закликами: «Не давати вугілля!», «Свободу в'язням!». Будь-де: у шахтах, на вагонетках, що виходять з шахти на поверхню, з'являлися написи типу «Не давати вугілля, поки не буде амністії». 
19 липня у  2- ої зони відмовилися вийти на роботу 350 чоловік. Вони зажадали прибуття до них начальника табору і прокурора. А на місці заявили їм про недовіру, зажадавши приїзду у Воркуту представників уряду країни і ЦК КПРС. 22-23 липня відмовилися вийти на роботу спочатку 1500, а потім вже 3000 чоловік. Множилися листівки, підписані «комітетом дії». 24 липня під всіх ої зони прозвучало оголошення про ряд пільг для ув'язнених. Зокрема, про введення 9-годинного робочого дня, про зняття номерів з одягу, про дозвіл побачень та листування з рідними, про збільшення видачі грошей з особових рахунків. Але ув'язнені, навчені гірким досвідом, обіцянкам не вірили. 25 липня страйкували вже 8700 чоловік. 
Події набирали оборот. 26 липня ув'язнені третього відділення напали на штрафний ізолятор і звільнили 77 осіб. Тоді ж прозвучали перші постріли. Охорона штрафного ізолятора вбила двох нападників і поранила ще двох. У повсталих відділеннях створювалися штаби. Відомо, що в другій зони такий штаб очолив колишній капітан польської армії Кендзерський, засуджений по 58 статті на 15 років. 

Ситуація загрожувала вийти з-під контролю. У Воркуту прибула комісія МВС  СРСР на чолі з генералом армії І. І. Масленниковим. 
Повсталі влітку 1953 року гірники Воркути висунули гасло: «Вугілля - Батьківщині, нам - свободу!» У жіночому табірному відділенні страйк почався під гаслом «Свободу народам і людині!» У  відділенні поряд з плакатом «Вимагаємо поваги прав людини!» Були вивішені і більш радикальні: «Геть в'язниці і табори!», «Вимагаємо повернути нас до наших сім'ям. 
30 липня, вже в розпал роботи комісії, в 10-ої зони велика група робітників знову відмовилася спуститися в шахту. Тоді ж спільно з адміністрацією табору виробили план, щодо виявлення  організаторів і активних учасників страйків. 

1 серпня близько чотирьохсот ув'язнених організували на території житлової зони суцільної заслін. На їх придушення були кинуті 50 наглядачів. Побачивши їх, укладені кинулися ламати паркан і, озброївшись кілками та дошками, стали витісняти наглядачів. Невільники спробували взяти штурмом і ворота, за якими було виставлено оточення з озброєних солдатів і офіцерів. Там же знаходилися прибули з Москви генерали і полковники. 

З заздалегідь підготовленої пожежної автомашини на передні ряди повсталих направили струменя води. Але в результаті їм вдалося вирвати шланг і розрізати його. До вихідних воріт залишалося п'ять метрів.  Відкрити  вогонь на поразку. 
Члени московської комісії в діях охорони табору помилок не побачили. Застосування зброї проти беззбройних людей було визнано правомірним. 
29 ув'язнених були поставили в карцер, 280 поміщені у в'язницю. Ще для 883 побудували спеціальний табірний пункт. 

Повстання призвело до послаблення режиму. Побудували приміщення з кількома кімнатами для побачень. Було скасовано обмеження на листування всередині країни. Ув'язненим Речлага стали видавати пропуску на пересування без конвою. У 1953 році скасували спеціальні нашивки на одязі політв'язнів. 

Повстання в Гірському таборі під Норильськом

У жовтні 1952 р. в Горлаг прибув етап з Караганди - 1200 осіб, в основному учасники національного опору з Західної України та з Прибалтики. У особливий табір їх перевели в  покаранняза масове непокору, вбивства «стукачів», пагони. Незважаючи на те, що їх розосередили по п'яти-ої зони, новачки стали бродильним елементом повстання. А одним із спонукальних поштовхів до повстання стала смерть Сталіна. 

25 травня 1953 охорона застрелила двох ув'язнених. На наступний день були поранені ще семеро. На знак протесту ув'язнені відмовилися виходити на роботу, зажадали приїзду комісії з Москви, вивісили чорний прапор у пам'ять про загиблих, вирішили не віддавати їх тіла адміністрації табору. 
Як і у Воркуті, повстанці не мали зброї, їхня сила була в єдності, безстрашність і рішучості. Гасло «Смерть або  свобода!» Звучав у Норильську в ті героїчні дні на багатьох мовах, тому що серед 20 тисяч ув'язнених Горлагу були представники кількох десятків національностей. Повсталі обрали свої представницькі органи, які зуміли надати протиборства мирний характер. Більше двох місяців їм вдавалося підтримувати в зонах нормальний перебіг  життя і не допускати ні анархії, ні насильства одних ув'язнених по відношенню до інших. 

29 травня укладені за допомогою повітряного змія вперше розкидають листівки, частина яких досягає Норильська. Представник  управлінняМВС, який відав особлагамі, також направляє до Москви телеграму з проханням надіслати комісію. 
5 червня прибула комісія МВС СРСР, до цього дня 16 378 чоловік припинили роботу. Почалися  переговори: біля вахти ставилися столи, покриті червоною скатертиною, по один бік сідали представники ув'язнених, по інший - генерали, за вахтою - ланцюг солдатів з автоматами. Комісія пообіцяла ввести такі зміни: 9-годинний робочий день, зняття номерів з одягу, дозвіл листування, видачу на руки зароблених грошей і дозвіл посилати  гроші рідним, переправа  інвалідів «на материк», пом'якшення режиму. Ув'язнені ж наполягали на приїзді урядової комісії з більш широкими повноваженнями. 

Але МВС використовувала переговори лише потім, щоб виграти час для підтягування військ. У ніч на 29 червня розпочався штурм. 
Усього під час придушення повстання загинуло до 150 людей. Невідомо, чи були втрати серед військ. 

Повстання в Кенгірі

Найбільше з повстань ув'язнених відбулося в травні-червні 1954 р. в Кенгірі (нині  місто Джезказган в Казахстані). Воно тривало 40 днів. У Кенгірі (Офіційна  назва: Степова табір) утримувалося до 8 тисяч ув'язнених, головним чином політичних. Російських серед них було не більше чверті. Решта - західні  українці, литовці, латиші, естонці, чеченці, жителі Середньої Азії і т.д. Незадовго до повстання сюди перекинули етап блатних чисельністю 650 чоловік. Ще раніше табірна охорона кілька разів безпричинно (нібито при спробі до втечі) вбила і поранила кілька в'язнів. Не виключено, що чини МВС навмисне провокували бунт, щоб за допомогою легкого його придушення продемонструвати свою незамінність і поховати плани скорочення табірного персоналу. Однак події вийшли з-під контролю і придбали несподіваний розмах. 
Новоприбулі кримінальники увечері 16 травня намірилися проникнути в жіночу зону. Їх зустрів вогнем взвод автоматників, убивши і поранивши кілька десятків людей. Тих, хто встиг прорватися в жіночу зону,  жінкисховали і не видавали охороні. Солдати і наглядачі почали бити жінок, щоб потім списати побої на  злочинціві таким чином виправдати розстріл беззбройних людей.  Кримінальних підтримали політичні, стали споруджувати барикади, руйнувати внутрішньотабірна загородження. Охорона, стріляючи з кулеметів, вбила і поранила ще декілька в'язнів, що наблизилися до зовнішнього огородження. Врешті-решт, не витримавши тиску, наглядачі залишили територію всередині табору. 

Окремі табпунктів і жіноча зона тепер могли вільно сполучатися одне з одним. Ув'язнені озброїлися саморобними ножами і списами.  Розгромилитабірну тюрму, звільнивши майбутніх  керівників повстання. 

22 червня місцеве радіо повідомило, що вимога повсталих прийнято: в Кенгір їде член Президії ЦК. А на світанку 25 червня через заздалегідь зроблені проломи в зовнішньому огорожі на табір рушили танки Т-34 і перекинутий з-під Куйбишева полк особливого призначення МВС. Тільки один танк вийшов з ладу, провалившись у вириту ув'язненими яму. 

Всього було вбито і поранено, за даними виробничо-планової частини Кенгірського відділення таборів, більше 700 ув'язнених. Про постраждалих у військах нічого невідомо, але якщо вони і були, то одиниці. 
Незважаючи на колосальну нерівність в озброєнні, укладені трималися мужньо. Весь день 25 червня вцілілі в'язні пролежали в степу під спекотним сонцем, на них були націлені дула автоматів. 26-го їх змусили розбирати барикади і закладати проломи, а 27-го вигнали на роботу. 

Кенгірське повстання, як і інші, було придушене. Але воно разом з іншими змусило владу послабити табірний режим, так що навіть на роботу в'язні стали ходити без конвою, а в деяких випадках їм навіть дозволяли обзаводитися сім'ями. Послаблення ці в тій чи іншій мірі зберігалися до початку 60-х років. 
Були також і інші повстання, але всі вони були, в кінці кінців, жорстоко пригнічені. 
Незабаром після похорону нове керівництво зробило ряд кроків, спрямованих на ліквідацію зловживань минулих років. Вже 27 березня 1953 р. по  пропозицію Л. Берії Верховною Радою СРСР була оголошена амністія для ув'язнених, чий термін не перевищував 5 років. З місць ув'язнення підлягало звільнення понад 1 млн осіб. 

Здавалося, надії підтверджувалися: у вересні 1953 р. були ліквідовані Особлива нарада при МВС та інші позасудові органи («трійки», «п'ятірки»), в квітні 1954 р. переглядалася «Ленінградське справу» Ініціатором цього кроку також став Берія. Для нього з'явилася чудова можливість звалити всю провину за це «справа» на тодішнє керівництво МДБ і МВС. З другої половини березня почалася всебічна перевірка слідства. 31 березня 1953 Берія затвердив постанову про припинення  кримінальної справи і звільненні з-під варти заарештованих лікарів. 3 квітня по ініціативи нового міністра внутрішніх справ Президія ЦК КПРС прийняв рішення про реабілітацію проходили у справі про лікарів-шкідників. Одночасно скасовувався Указ Президії Верховної Ради РРФСР від 20 січня 1953 про нагородження орденом Леніна лікаря Л. Ф. Тимашук, з «сигналів» якої це «справа» починалося. 

Реабілітувалися засуджені партійні та  господарськіи керівники. Роком пізніше почалася реабілітація з політичних процесів 30-х - початку 50-х років. Але в цілому кількість ув'язнених, звільнених з в'язниць і таборів в першій половині 50-х рр.., Залишалося незначним. Більшість репресованих за «контрреволюційні злочини» були амністовані лише після XX з'їзду КПРС. 

Також за ініціативою Л. П. Берії у березні 1953 р. зі складу МВС були виділені і передані в інші відомства 18 структурних підрозділів МВС СРСР - Дальстрой, Спецбуд та ін Їм також були зроблені і інші кроки до реформування системи ГУЛАГу - «зважаючи на  економічну неефективності і безперспективності »ряд підприємств був переданий галузевим міністерствам. Припинили  існування такі «великі будівництва комунізму» як залізниця  Салехард - Ігарка,  Байкало - Амурська магістраль, тунель  Красноярськ - Єнисейськ, Головний Туркменський канал і Волго - Балтійський водний шлях. Однак ініціатива і натиск Берії виходили за рамки компетенції МВС. 

За 1954-1956 рр.. були реабілітовані 7679 чоловік, багато посмертно. З в'язниць і таборів вже до XX з'їзду вийшли десятки тисяч людей. 

Отже, незважаючи на велику кількість жертв: загиблих, постраждалих  моральноі фізично, все-таки була досягнута поставлена ​​мета: зруйнувати систему ГУЛАГу. Всі ці люди, що пройшли через табори або залишилися там, гинули в ім'я своєї ідеї, своє мети, мрії. 
Численні повстання в таборах, які потягли за собою таку велику кількість людських жертв, все ж таки принесли результати. Адже був прискорений  процес звільнення політв'язнів, було вироблено пом'якшення режиму в таборах. А в 1954 р. особливі табори (до 1953 р. їх було 12) були ліквідовані повністю. 

Велика заслуга всіх цих ув'язнених полягає в тому, що вони все ж таки змогли, все ж знайшли в собі сили протистояти «табірного начальства», та й влади в цілому. 

Спроби реформування економіки та державно-партійного устрою. ХХ з'їзд КПРС

Безсумнівним політичним успіхом Хрущова стала організація XX з'їзду КПРС, який установив відмову від терору як методу державного управління. З'їзд працював 14—25 лютого 1956 р. У звітній доповіді, з якою виступив Хрущов, підтверджувався курс на розрядку міжнародної напруженості й обґрунтовувалося положення про можливість уникнути третьої світової війни. У внутрішній політиці особлива увага зверталася на поліпшення становища в сільському господарстві, зростання темпів виробництва товарів народного споживання, розгортання житлового будівництва. В останній день з'їзду, після виборів керівних органів партії, відбулося закрите засідання. На ньому Хрущов протягом чотирьох годин зачитував доповідь «Про культ особи та його наслідки». Для багатьох делегатів наведені в доповіді факти масових репресій були шокуючими (кілька з них навіть знепритомніли).

ХХ з'їзд дав поштовх до скасування найбільш репресивних норм чинного законодавства й часткової амністії (зокрема, засуджених за співробітництво з окупаційним режимом у роки війни, за членство в ОУН і УПА). Запрацював механізм реабілітації. Утім щодо деяких категорій політичних в'язнів (зокрема, засуджених за «український буржуазний націоналізм», жертв політичних репресій до вбивства С. Кірова в 1934 р.) реабілітація не передбачалася. Партійно-державне керівництво на чолі з М. Хрущовим не наважилося розпочати перегляд справ і процесів 1920-1930-х років з огляду на те, що могли відкритися факти про їхню особисту участь в організації репресій. Тому правду про сталінізм дозували. Держава не визнала себе винною у масових репресіях селян під час колективізації, вибірковій депортації населення західних областей УРСР, депортації кримських татар та інших етнічних груп. Заявляючи в 1959 р. про відсутність у СРСР політичних вироків, Хрущов приховував, що політичні справи почали перекваліфіковувати в кримінальні за статтями «шкідництво», «антирадянська агітація та пропаганда». ГУЛАГ було ліквідовано (у 1956 р. реорганізовано в Головне управління виправно-трудових колоній МВС СРСР), але мережа тюрем і таборів залишалася.

Доповідь Хрущова «Про культ особи та його наслідки» не тільки поляризувала суспільство, а й призвела до кризи влади. Частина людей, зокрема в багатьох первинних партійних організаціях, сприйняла критику культу Сталіна як наклеп на радянську владу. ХХ з'їзд прискорив вирішальну сутичку за владу, яка мала подолати практику колективного керівництва. Проблема полягала в тому, яка вертикаль влади буде головною - партійна чи радянська. Проти Хрущова згрупувалася опозиція з прихильників першості радянської вертикалі влади, які пропонували взагалі скасувати посаду першого секретаря ЦК КПРС. На чолі цієї групи став Георгій Маленков, звільнений у 1955 р. з посади голови Ради міністрів СРСР. Його підтримували В'ячеслав Молотов і Лазар Каганович, які намагалися привернути на свій бік Миколу Булганіна, чинного голову Ради Міністрів. Хрущову відводили посаду щонайбільше міністра сільського господарства. Однак спроба заколоту з усунення Хрущова від влади, здійснена в червні 1957 р. на пленумі ЦК, провалилася. На боці Хрущова була не тільки моральна, а й силова перевага (тобто підтримка з боку армії та органів державної безпеки). Ці події підвели риску під колективним керівництвом і зробили Хрущова одноосібним правителем.

Хитання післясталінського режиму між стриманим реформізмом і комуністичним фундаменталізмом, тобто переконанням у незмінності комуністичних постулатів, виразно проявилося в економіці. Відставання від країн Заходу за десятками показників змушувало шукати способи прискорення. Хрущов ухвалив три принципові рішення: забезпечити фінансовими ресурсами активну соціальну політику, при загальному скороченні витрат на армію спрямувати більше ресурсів на ракетно-ядерну зброю і пов'язану з нею космічну програму, вдатися до імпорту сучасного устаткування й технологій. У 1957 р. він ініціював масштабну реформу управління промисловістю: галузеві міністерства ліквідовано, а замість них утворено територіальні ради народного господарства - раднаргоспи. Однак у результаті кількарічних реорганізацій управління промисловістю стало не менш централізованим, ніж при міністерській системі, і набагато більш бюрократизованим. У 1960 р. у трьох найбільших республіках - Росії, Україні та Казахстані було створено центральні раднаргоспи, а в 1963 р. - Вищу раду народного господарства СРСР.

У промисловості найбільші зрушення відбулися в енергетичній, хімічній галузях, машино- та авіабудуванні. Хоча за якістю радянська промислова продукція надалі суттєво поступалася продукції розвинених країн світу. Розвиток сільського господарства за Хрущова минув під знаком волюнтаристських рішень - освоєння цілинних земель, вирощування кукурудзи, укрупнення колгоспів. Ці заходи аж ніяк не поліпшили стан сільського господарства: монокультурна експлуатація цілинних земель призвела до ерозії ґрунтів і падіння врожаїв, необґрунтоване розширення посівів кукурудзи (начебто, за прикладом американських фермерів, для відгодівлі худоби) дезорганізувало зерновий баланс, а спроба перетворювати села на «агроміста» тільки вичерпувала кошти колгоспів. Значно результативнішою була соціальна політика Хрущова. Прихильність мільйонів громадян він здобув підвищенням заробітної плати, запровадженням пенсій для селян, переходом на п'ятиденний робочий тиждень, масовим житловим будівництвом.

Перші ознаки того, що позитивний потенціал ініційованих Хрущовим перетворень вичерпується, стали помітними на зламі 1950-1960-х років. Про це свідчили два провальні з'їзди КПРС - ХХІ (1959 р.) і ХХІІ (1961 р.). Ці з'їзди мали на меті не тільки довершити десталінізацію (і справді, набальзамоване тіло Сталіна винесли з мавзолею і поховали неподалік Кремлівської стіни, демонтували споруджені на його честь пам'ятники, ім'я Сталіна усунули з усіх назв, зокрема місто Сталіно перейменували на Донецьк, навіть найзатятіших сталіністів змусили покаятися), а й окреслити перспективи розвитку держави на осяжне майбутнє. І саме з цього погляду ці з'їзди були цілком непродуктивними, бо навряд чи можна було сприйняти всерйоз оголошений Хрущовим початок етапу розгорнутого будівництва комуністичного суспільства. Але, посилаючись на наукові розрахунки, він запевняв, що за двадцять років у СРСР в основному буде побудовано комунізм. Найбільшим досягненням Хрущова у 1961 р. стала не нова партійна програма, а політ у космос 12 квітня Юрія Гагаріна, який став першим космонавтом планети Земля. Значним був внесок у радянську космічну програму українців. Сергій Корольов - головний конструктор ракетно-космічних систем - походив із Житомирщини, зазнав сталінських репресій.

 

Суперечності постсталінського зовнішньополітичного курсу СРСР

Зовнішня політика М. Хрущова була не менш суперечлива, ніж внутрішня. У Москві розуміли, що соціалістичний блок, щоб не розвалитися, повинен діяти за однаковими правилами. У 1955 р. було створено військово-політичний блок - Організацію Варшавського договору (ОВД). На країни «народної демократії» чинили тиск, щоб вони наслідували приклад Москви й розпочали ліберальні реформи. Але це мало зворотний результат. Заохочуючи пом'якшення режимів, Кремль водночас поводився в країнах-сателітах як господар. Народні повстання в країнах «народної демократії» були жорстоко придушені радянськими військами (у НДР 1953 р., Угорщині 1956 р., Чехословаччині 1968 р.). Тільки в Польщі комуністична влада не наважилася використати збройну силу під час антирадянських виступів у 1956 р.

Критику сталінізму схвально зустрів Йосип Броз Тіто, який намагався побудувати в Югославії соціалізм за власним зразком. На цьому ґрунті на деякий час радянсько-югославські відносини нормалізувалися. Але невдовзі чергові спроби Хрущова втягнути Югославію до комуністичного табору відновили напруженість. Розвінчання «культу особи» виявилося особливо болісним для Мао Цзедуна та Енвера Ходжі, керівників відповідно Китаю й Албанії. Вони саме прагнули створити власні культи у своїх країнах. Суперництво комуністичного Китаю проявилося й у боротьбі за впливи у так званому третьому світі. Відносини з СРСР погіршувалися, й урешті-решт ці країни опинилися поза радянським блоком.

У період правління М. Хрущова одним з пріоритетів зовнішньої політики стали країни Сходу. У Москві союзниками почали вважати всіх, хто виступав з «антиімперських» (а по суті, антиамериканських і антикапіталістичних) позицій. У близькосхідному конфлікті СРСР підтримав арабські країни проти Ізраїлю, на боці якого були США. Радянське керівництво підтримувало зброєю, безвідплатною допомогою «національно-визвольні рухи» і нові політичні режими, які виникали на руїнах колоніальних імперій і декларували, вочевидь з корисливих міркувань, «соціалістичну орієнтацію». Насправді ж далі розмов про соціалізм справа не йшла. За революційну риторику азійських і африканських диктаторів у Москві викидали на вітер величезні кошти.

Основою зовнішньої політики керівництво СРСР декларувало боротьбу за мир і роззброєння. Із цим були пов'язані спроби М. Хрущова розпочати діалог з країнами Заходу, налагодити безпосередні контакти з лідерами розвинених західних країн. У 1955 р. СРСР, США, Велика Британія та Франція підписали угоду щодо Австрії, згідно з якою із цієї країни виводили війська держав-переможниць, а сама Австрія набувала статусу нейтральної держави. Того ж року було встановлено дипломатичні відносини з ФРН (після візиту до Москви канцлера Конрада Аденауера). У 1956 р. відновлено дипломатичні відносини між СРСР і Японією. Уперше кремлівський керівник побував із візитами в багатьох державах, зокрема двічі (у 1959 і 1960 р.) у США, хоча друга поїздка відбувалася тільки в межах сесії Генеральної Асамблеї ООН і багатьом світовим лідерам запам'яталася надто емоційними й грубими репліками радянського вождя. Ці подорожі широко висвітлювала преса, що трохи змінювало негативний стереотипний образ Заходу в баченні радянських громадян.

Динамічна зовнішня політика Хрущова не завжди була плідна. Він, зазвичай, провадив міжнародні зустрічі у зверхньому наказовому тоні, а це зумовлювало провал переговорів. Так було, наприклад, у Відні в 1961 р. під час зустрічі з американським президентом Джоном Кеннеді. Так само навряд чи можна було здобути міжнародний авторитет на Заході, допоки у внутрішньому житті СРСР зберігалося чимало репресивних норм щодо власних громадян (в очах Хрущова радянські люди були не громадянами, а населенням). Міжнародно-політичні кризи того часу віддзеркалювали реалії «холодної війни». Найбільш напруженою стала Карибська криза 1962 р., коли світ уперше опинився перед реальною загрозою ракетно-ядерної війни. Правда, після кризи між Кремлем і Білим домом було встановлено пряму лінію зв'язку. Криза прискорила й порозуміння щодо заборони ядерних випробувань. У 1963 р. СРСР, США та Велика Британія підписали договір про заборону випробувань ядерної зброї у трьох середовищах: в атмосфері, у космосі та під водою.

 

Посилення бюрократичного централізму в СРСР у 1970-х роках: реванш комуністичного традиціоналізму

На початку 1960-х років ставало очевидним, що ініційовані Хрущовим реформи обертаються результатами, здебільшого протилежними до задуманих. Проти Хрущова було все - брак освіти й загальної культури, волюнтаризм (тобто самовпевненість і невміння прислухатися до чужих думок), конфлікт із мистецькими середовищами, провал аграрних реформ (який призвів до дефіциту м'яса, хліба, круп, цукру), безконечні реорганізації управлінського й партійного апарату, незграбно насаджуваний власний культ. Невдоволення зростало, і переворот ставав питанням часу. Він відбувся в жовтні 1964 р., коли Хрущова усунуто з обох вищих посад (першого секретаря ЦК КПРС і голови Ради Міністрів) «у зв'язку з похилим віком і поганим станом здоров'я». Організатори перевороту діяли з дотриманням статутних вимог правлячої партії, тобто здійснили його, по суті, законно.

Леонід Брежнєв, який замінив Микиту Хрущова на посаді першого секретаря ЦК КПРС, керував СРСР майже два десятиліття (у 1964-1982 рр.). Його правління увійшло в історію як період «неосталінізму» й «застою». Події другої половини 1960-х років переконали Брежнєва відмовитися від втручання в систему, бо це загрожувало розпадом. «Празька весна» (намір реформувати систему тоталітарного соціалізму в Чехословаччині в 1968 р.) показала ненадійність союзників у Центрально-Східній Європі, спроба економічних реформ (так звані Косигінські реформи) провалилася, а знання України підказувало не робити жодних поступок у національному питанні. Не вдаватися до нерозважливих економічних планів і не руйнувати каркас політичного режиму - це й стало основою політики Брежнєва. Комуністична командна економіка не могла відкрито конкурувати з ринковою, вона не сприймала постіндустріальних викликів і потребувала засобів примусу. До «стабільності» вимушувало й міжнародне становище: здавалося, що поєднання політики «розрядки» (під гаслом мирного співіснування) з агресивною військовою позицією й чітким розмежуванням сфер впливу гарантуватиме СРСР ще тривале існування.

 

Після усунення Хрущова від влади було вповільнено, а потім припинено десталінізацію. Почалося відновлення образу Сталіна як далекоглядного й авторитетного керівника, який припустився лише окремих помилок. Усю систему державного управління сковував партійний контроль (зрештою, від початку більшовицька партія була інструментом диктатури, а не демократії). До нової конституції 1977 р. уміщено спеціальну статтю про провідну роль Комуністичної партії. Ця конституція стала найбільш показовим виразом бюрократичного централізму. Партійні комітети займалися всім: від призначення на будь-яку посаду до керівництва міністерствами й підприємствами. Дискусії підміняли вгадуванням бажань партійних зверхників і обговоренням тільки засобів, якими належало виконати розпорядження згори. Фактично, Комуністична партія не була політичною партією, а поєднувала в собі всі гілки влади. Першою особою в державі був генеральний секретар ЦК КПРС. Вибори до представницьких органів, по суті, виборами також не були, бо громадяни мали тільки схвалити список партійних висуванців.

Численні збройні сили й органи державної безпеки були повністю підпорядковані інтересам партії. Партійні структури не давали їм жодного шансу діяти самостійно. Так, у 1979 р. тільки за рішенням кількох членів політбюро ЦК КПРС радянські війська було введено в Афганістан, що поклало край політиці «розрядки» й наблизило розпад СРСР. Радянські військові плуталися в бюрократичному павутинні (надто коли йшлося про забезпечення контролю над військово-політичним блоком ОВД), а органи державної безпеки намагалися виконувати так багато функцій, що втрачали розуміння своїх завдань. У прагненні все контролювати й усе знати, а водночас обслуговувати партійну еліту вони також ставали частиною неефективної бюрократії й замість визначати недоліки системи поборювали тільки наслідки. У радянському суспільстві, офіційно безкласовому, дедалі виразніше проступала прірва між партійною елітою і рештою населення. По суті, радянсько-партійна номенклатура ставала новим класом власників. Правлячий номенклатурний клан, який боявся повернення сталінського терору і хрущовської сваволі, почував себе при Брежнєві в безпеці.

 

Популярні дописи з цього блогу