Заняття 30,31



Тема. Комуністичні режими.  
Економічні, соціальні та політичні ознаки кризи в СРСР. Леонід Брежнєв. Реформи Ден Сяопіна в Китаї. Посилення відцентрових тенденцій у Югославії. Виникнення «Солідарності» та запровадження військового стану в Польщі. 
 

1.




БРЕЖНЄВ Леонід Ілліч (1906–1982) – Генеральний секретар ЦК КПРС у 1964–1982 рр. Народився в м. Кам’янське Дніпропетровської обл. у родині робітника-металурга. Працював землевпорядником, брав участь у створенні колгоспів та розкуркуленні на Уралі. Закінчив Кам’янський металургійний інститут. Другу світову війну закінчив у званні генерал-майора. У 1945–1946 рр. – начальник політуправління Прикарпатського військового округу, брав участь у боротьбі проти УПА.

Працював першим секретарем Запорізького і Дніпропетровського обкомів КПРС. Прийшов до влади внаслідок заколоту проти Микити Хрущова. Ухвалював рішення про вторгнення радянських військ у Чехословаччину та в Афганістан. За правління Л. Брежнєва у всіх сферах життя радянського суспільства назрівали кризові явища. Майже не змінював своє оточення, яке на кінець його життя мало похилий вік. Мав безліч орденів і медалей, якими фактично сам себе нагороджував.
Неосталінізм 
У жовтні 1964 р. відбулася зміна партійного керівництва СРСР – замість М.Хрущова першим секретарем ЦК КПРС був обраний Л.Брежнєв.
Кадрові перестановки, що відбулися після жовтневого пленуму ЦК партії, засвідчили поворот від реформаторства до неприхованого консерватизму, якоюсь мірою навіть просталінського зразка. Але ця тенденція за часів брежнєвського керівництва проявила себе не відразу.
Спочатку Л.Брежнєвим були виправлені лише деякі так звані «волюнтаристські ходи» в діяльності «великого реформатора». Проте незабаром стало очевидний, що висунуте Л.Брежнєвим гасло «стабільності» насправді означає звичайну відмову від будь-яких спроб здійснення радикальних змін, що цілком задовольняло наділені владою консервативні сиди.
«Брежнєвський період» історії України був періодом часткової реанімації сталінської адміністративно-командної системи, періодом суспільного й економічного застою.
З іншого боку, цей період був часом активного пошуку прогресивними силами суспільства шляхів оновлення радянської системи і виведення її з глибокого кризового стану.
Неосталінізм політики Л.Брежнєва виявлявся в УРСР в нових хвилях політичних репресій проти інакомислячих, насамперед поборників ідеї національного відродження і суверенності України.
Вже в серпні 1965 р. в окремих містах республіки пройшли масові арешти, внаслідок яких було затримано близько 30 чоловік із середовища «шістдесятників». Більшості з них було пред'явлено традиційне звинувачення в антирадянській агітації і пропаганді».
Навесні 1966 р. у ході судових процесів за «антирадянщину» різні строки позбавлення волі отримало 20 чоловік. У мордовських таборах опинилися: науковці – брати Михайло та Богдан Горині, працівники і викладачі вузів Михайло Осадчий, Євгенія Кузнєцова, Валентин Мороз, художник Опанас Залипала, робітники Іван Гель і Анатолій Шевчук, інженери Олександр Мартиненко та Іван Русин, вчитель Михайло Озерний та ін.
Паралельно з відкритими репресивними діями в Україні з другої половини 60-х років розгорнулася активна «профілактична робота» з тими, хто підтримував і співчував «антирадянщикам». На це місцеві органи влади орієнтували «закритий лист» ЦК КПУ, у якому давалося виправдання проведеним репресивним заходам і ставилося завдання посилити «виховну» роботу з представниками вільнодумної інтелігенції. У відповідності з цим документом у республіці повсюдно пройшли відкриті партійні збори за участю громадськості, па яких засуджувались злочинні дії «відщепенців». Останніх, що персонально перелічувались у листі ЦК (близько 30 чол.), з метою «виховання.» звільняли з роботи, виключали з партії і комсомолу, виганяли з інститутів. Усіляким утискам піддавалися і члени їх родин.
Хвиля арештів і переслідувань, що прокотилася Україною в 1965-1966 рр., засвідчила зміну політичного курсу радянського керівництва і була інспірована в республіці саме з союзного центру. де також розгорталися події за аналогічним сценарієм.
Слід зазначити, що розмах репресивних дій в Україні був значно більшим, ніж в інших регіонах СРСР. Українське керівництво на чолі з П.Шелестомяк завжди, ретельно і слухняно виконало отриману вказівку згори, хоча й не було саме зацікавлене в такому розвитку подій у республіці.
Відчутні зміни стали спостерігатися і в ідеологічній сфері. Українські засоби масової інформації були переповнені статтямиспрямованими проти «буржуазної ідеології» та «українського буржуазного націоналізму».
Активізувалася цензура, відбулася справжня «чистка» редакцій газет, журналів, видавництв, академічних інститутів гуманітарного профілю. Ці події значною мірою нагадували вже відомі в Україні сталінські ідеологічні «чистки» 40-50-х рр. Щоправда, репресивні заходи 60-х років за своїм розмахом значно поступалися сталінським.
Однак  суспільно-політичне життя України брежнєвського періоду характеризувалося не лише посиленням переслідувань інакомислячих. були в ньому і прояви так званої інерції «відлиги», що знайшли своє відображення в масових акціях протестів з боку «шістдесятників».

Зокрема, 4 вересня 1965 р. у київському кінотеатрі «Україна» на прем'єрі фільму С.Параджанова «Тіні забутих предків» з різким осудом репресій, що відбувалися в Україні, виступили Юрій Бадзьо, Іван Дзюба, Василь Стус і В’ячеслав Чорновіл.
Сотні відомих українських діячів культури і науки, рядові службовці, робітники і студенти висловлювали своє гнівне обурення політичними репресіями 1965-1966 рр., яке відбивалося в колективних листах-протестах, адресованих керівництву держави – Л.Брежнєву, О.Косигіну, М.Підгорному. Ці документи друкувалися у «самвидаві», переправлялись за кордон. їх автори вже майже не переслідувалися властями.

Поняття і терміни
«Самвидав» – у 1960-1980-і рр. спроба частини інтелігенції в СРСР усупереч офіційним заборонам і переслідуванням, без санкції влади виготовляти і поширювати літературні, публіцистичні та ін. твори, висловлюючи протест проти терору та всеохоплюючого контролю держави у сфері друкованого слова.

Характерним проявом наслідків «відлиги» стали події 22 травня 1967 р. у Києві, де зі стихійним протестом проти заборони відзначення пам'яті Т.Шевченка біля пам'ятника Великому Кобзарю виступили представники столичної інтелігенції та студентства.
Партійне керівництво республіки на чолі з П.Шелестом, підтримуючи в цілому політику керівництва СРСР, було не проти використати щирі прагнення української національно свідомої інтелігенції у власних корисних цілях – боротьбі з союзним центром за розширення своєї влади.
Певні зрушення на цьому шляху відбулися після здійснення низки заходів, спрямованих на підвищення статусу української мови і запровадження її в навчальний процес вузів республіки. Не виключено, що саме з ініціативи і дозволу республіканської партійної верхівки в листопаді 1966 р. на V з'їзді письменників України була дуже гостро поставлена мовна проблема, її принципове і зацікавлене обговорення стало також помітною подією тогочасного громадсько-культурного життя республіки.
        
    Особливості індустріального розвитку України
Адміністративно-командна система управління, що домінувала в СРСР у період неосталінізму, в цілому згубно впливала на економічним розвиток країни.
Разом з тим не можна заперечувати, що в умовах існування цієї системи все ж робилися окремі спорадичні спроби розв'язати складні економічні проблеми, зробити економіку більш дієздатною і ефективною. Однак ці спроби були приреченими на невдачу, оскільки в СРСР, в тому числі і в Україні, традиційно на перше місце ставилися проблеми політики та ідеології, а не економіки. Економіка розвивалася переважно на екстенсивній основі.

Поняття і терміни
            Екстенсивна система господарювання – система господарювання, при якій збільшення валового обсягу виробництва досягається за рахунок розширення виробничих потужностей, а не за рахунок підвищення його ефективності.

У 1965 р. (за ініціативою Голови Ради Міністрів СРСР О.Косигіна га групи економістів під керівництвом О.Лібермана розпочалася економічна реформа.
Зміст і програма її були досить суперечливими.
З одного боку, вона створювала можливості для розширення господарської самостійності підприємств, сприяла розвитку місцевої ініціативи, посилювала економічні стимули праці. Паралельно із збереженням валових показників виробництва були введені нові: вартість реалізованої продукції, загальний фонд заробітної плати, загальна сума централізованих капіталовкладень.
Щоб стимулювати ініціативу підприємств, частину прибутків залишали в їх розпорядженні. Передбачалося значно підвищити роль господарського розрахунку та скоротити число показників діяльності підприємств, що затверджувалися зверху. В ході реформи місцевим органам влади дозволялося навіть вносити зміни до «святої святих» радянського економічної о розвитку – п'ятирічного плану
З іншого боку, за задумом економістів, реформа повинна була зміцнити позиції союзних органів управління. Зокрема, ліквідовувались створені М.Хрущовим раднаргоспи і відновлювалась діяльність понад 40 союзних міністерств і відомств. Це суттєво обмежувало економічну самостійність союзних республік. Крім союзних міністерств, в країні почали діяти такі впливові відомчі органи, як державні комітети з питань ціноутворення, постачання та ін.
На ділі косигінська реформа була новим етапом надцентралізації  економікиадже відтепер 90% підприємств республіки безпосередньо підпорядковувались союзному центру.
Жовтневий (1965 р.) пленум ЦК Компартії України, розглянувши план економічних реформ, схвалив його, при цьому зазначивши, що ліквідація раднаргоспів має винятково важливе політичне і народно­господарське значення (цікаво, що в квітні 1957 р. пленум ЦК КПУ, навпаки, відзначав велику роль в житті України саме раднаргоспів).
Наслідки косигінської реформи були неоднозначними. До безсумнівних здобутків реформи слід віднести активний і поступальний розвиток промисловості республіки в 1966-1970 рр., який виявився одним із найрезультативніших за всю історію радянської України.
За цей період, зокрема, виробництво промислової продукції в республіці зросло на 50%, продуктивність праці в цій галузі – на 28%, національний доход – на 38%. Ці показники засвідчили перевагу госпрозрахункової системи господарювання, на яку перейшла переважна більшість промислових підприємств республіки. Саме вони давали понад 90% прибутку і загального виробництва промислової продукції.
У ході економічної реформи прискорився розвиток паливно-енергетичною комплексу республіки. Зокрема, мочали діяти Запорізька, Вуглегірська, Криворізька та інші потужні теплові електростанції. У 1980 р. були введені в експлуатацію два останні агрегати Дніпрогесу-2 у Запоріжжі.
Помітних успіхів у цей період досягли українські нафтовики та газовики. У середині 70-х років па території України розпочалася екс­плуатація 26 нових нафтових і газових родовищ, що значно збільшило видобуток нафти і газу в республіці.
Позитивні зрушення спостерігалися також і у розвитку гірничорудної, вугільної та металургійної промисловості. Здійснювалося прискорене будівництво шахт, рудників, домен, мартенів, прокатних станів.
Швидкими темпами розвивалися галузі, що визначали технічний прогрес промисловості – машинобудівна, металообробна, хімічна та нафтохімічна.
Фактично виникла і сформувалася нова галузь – мікробіологічна промисловість. Помітно зросло постачання сільського господарства концентрованими добривами, засобами захисту рослин.
Зусиллями вчених в Україні було налагоджено конструювання і виробництво електронно-обчислювальної техніки, новітніх приладів і засобів автоматизації. Зокрема, вчені Інституту кібернетики АН УРСР завершили розробку електронно-обчислювальних машин нового покоління «Мир-2», «Дніпро-2», а науковці Інституту електрозварювання ім. Є.Патона впровадили у виробництво понад 280 винаходів з економічним ефектом у 200 млн. крб.
Важливою ознакою тогочасного вітчизняного машинобудування стало створення систем машин, автоматичних і потокових ліній, впровадження нових наукових технологій. На 1975 р., наприклад, у промисловості України комплексна механізація й автоматизація були запроваджені на 100 підприємствах, у 6 тис. цехів, дільниць і виробництв почали діяти механізовані потокові й автоматизовані лінії.
На Дніпропетровському металургійному заводі було введено в дію створений вітчизняними конструкторами унікальний стан для прокату вагонних осей. Цей агрегат був вдвічі легший і вчетверо продуктивніший, ніж аналогічний закордонний зразок. На Харківському турбінному заводі було освоєно серійне виробництво турбін потужністю 500 тис. кіловат.
У республіці розпочалося виробництво більш досконалих тепловозів, потужних тракторів Т-150, бурякозбиральних і кукурудзозбиральних комбайнів, новітніх літаків і морських суден, які не поступалися найкращим зарубіжним аналогам 60-70-х рр.
Разом з тим, економіці України не вдалося уникнути й негативних наслідків економічної реформи 60-70-х рр., що врешті-решт привели економіку до глобальної кризи.
Зокрема, в ході реалізації реформи порушувалися відпрацьовані у попередній період господарські зв’язки, з кожним роком помітно зростала собівартість виробленої продукції, різко впала дисципліна постачання.
Фактичне усунення республіканських органів від керівництва підприємствами на власній території, посилення адміністративно-командних методів управління з боку загальносоюзних органів, надмірна централізація економічних процесів позбавляли косигінську економічну реформу реальних перспектив і кінцевих позитивних результатів.
У 70-80-і рр., після припинення реформаційних процесів і переведення господарства Радянською Союзу на екстенсивний шлях розвитку, економіку республіки охопила криза.
Криза характеризувалася прямою залежністю від центральних органів керівництва, неприхованим ігноруванням національних інтересів України.
Яскравими прикладами такої економічної політики була концентрація сил для. За порівняно короткий термін здійснення гігантських, але економічно необґрунтованих та неефективних проектів. За порівняно короткий термін були споруджені «рукотворні» моря на Дніпрі, найбільші в Європі Придніпровська, Зміївська, Бурштинська теплові електростанції  та інші гігантські новобудови. Вони нерідко були шкідливими і небезпечними для навколишнього середовища і, в першу чергу, – для жити людини.
На території України з ініціативи центрального керівництва розміщувалися техногенно шкідливі виробництва, у тому числі близько 1 тис. хімічних заводів, причому лише кілька відсотків продукції, що на них вироблялася, республіка використовувала у своїх інтересах.
У республіці в цей період без належного наукового обґрунтування занадто високими, непродуманими темпами розвивалася атомна енергетика. Зокрема, розгорнулося будівництво потужних АЕС в густонаселених і маловодних Південно-Західному та Південному економічних регіонах України. У межиріччі Дніпра. Десни та Прип'яті поруч з Києвом ударними темпами споруджувалася незабаром фатальна для долі України Чорнобильська атомна електростанція.
У результаті такого бездумного ставлення до природних багатств української землі, в республіці, що займала лише 2,6% території СРСР, було побудовано 40% атомних енергоблоків Радянського Союзу. При цьому вироблена ними електроенергія використовувалася не для потреб республіки, а постачалася, як правило, в європейські країни.
Значна частина фінансових, матеріальних і людських ресурсів, необхідних для освоєння величезних просторів Сибіру та Далекого Сходу, викачувалася з України.
На освоєння перспективних східних родовищ нафти та газу виділялися величезні кошти. До того ж з України для роботи в цих регіонах було мобілізовано тисячі кваліфікованих працівників. Як наслідок, в Тюменській області, наприклад, нині мешкає понад півмільйона українців.
У результаті незбалансованого розвитку народного господарства частка галузей, що працювала на споживчий ринок, у загальному обсязі валової продукції не перевищувала 29%, тоді як у розвинутих країнах світу вона сягала 50-60%.
Тенденція до уповільнення темпів економічного розвитку з часом набула постійного характеру, що врешті-решт зумовило справжній застій в економіці. Будь-які зрушення в ній залежали тільки від грошових інвестицій. Остаточно закріпився екстенсивний метод ведення господарства.
Яскравим свідченням такого принципу господарювання була державна політика в галузі капіталовкладень.
У 70-ті роки поширеним явищем стало будівництво величезних об'єктів-гігантів, на спорудження яких виділялись колосальні кошти. Ця своєрідна «гігантоманія» у поєднанні з прихованою інфляцією призвела до того, що вартість таких об'єктів в середньому перевищу­вала заплановану на 25-50%.
Поширення набула своєрідна практика, за якою значні сили і кошти зосереджувались на завершенні будівництва найбільш важливих на певний момент об'єктів, залишаючи при цьому низку незавершених будов. У соціально-економічний лексикон брежнєвського періо­ду увійшов навіть специфічний термін – «довгобуд». На таке довготривале будівництво щорічно витрачалося до 75% капіталовкладень.
Десята п'ятирічка (1976-1980 рр.) була проголошена «п'ятирічкою ефективності та якості», однак реально вона такою не стала. Замість зростання економіки, вдалося досягти тільки підтримання економічних пропорцій на рівні 30-50-х років.
При цьому ставка робилася на імпорт промислового обладнання і товарів широкого вжитку із-за кордону в обмін на експорт енергоносіїв. Після восьмикратного підвищення світових цін на нафту в 70і роки в СРСР хлинув справжній потік «нафтодоларів». Але витратний економічний механізм миттєво поглинав ці величезні кошти, спрямовуючи їх на чергові безперспективні та екологічно небезпечні «довгобуди».
Внаслідок такої економічної політики в Україні хронічно не виконувалися завдання п'ятирічних планів.
Зокрема, національний доход республіки у дев'ятій п'ятирічці (1971-1976 рр.) за планом мав збільшитись на 37-39%, але показник виконання (причому явно завищений) складав 25%.
У наступній, десятій п'ятирічці (1976-1980 рр.), зростання цього показника було передбачено на рівні досягнутого, але одержаний результат становив лише 18%.
Якщо з деяких нормативів розвитку промисловості (виробництво електроенергії, цементу, вугілля тощо) вдалося хоча б наблизитись до запланованого, то сільське господарство, як і раніше, залишалося найбільш занедбаною ланкою економіки республіки.

 Стан колгоспно-радгоспної системи
Зовні складалося враження, що саме в 70-ті роки піднесенню сільськогосподарської галузі в Україні було приділено максимум зусиль і уваги. Адже саме в цей період активно запроваджувались глобальні програми меліорації земель, механізації та хімізації сільського господарства. Впродовж десятиліття в сільське господарство було спрямовано 27% усіх капіталовкладень в економіку.
Але в підсумку всі ці заходи виявилися малоефективними, принесли здебільшого зовсім протилежний, неочікуваний результат.
Зокрема, механізація на практиці перетворилася на звичайне постачання господарствам низькоякісної і малопродуктивної техніки; хімізація спричинила забруднення українського чорнозему і сільськогосподарської продукції шкідливими хімікатами; меліорація, на яку було витрачено 16 млрд. карбованців, зіпсувала родючі землі і серйозно порушила екологічний баланс республіки.
До зазначених недоліків слід додати також низьку ефективність використання людських ресурсів на селі, безгосподарну систему переробки та зберігання сільськогосподарської продукції, внаслідок якої щорічні втрати при збиранні врожаїв становили 30-33%.
Як правило, передова ініціатива сільськогосподарських практиків не знаходила підтримки забюрократизованої місцевої влади. Наприклад, позитивний ефект мав колективний підряд з оплатою праці за кінцевими підсумками в роботі. Вперше він був запроваджений ще 1971 р. у Баштанському районі на Миколаївщині. Але досвід баштанських механізаторів протягом 12 років застосували лише 5% господарств України.
Органами влади свідомо гальмувався розвиток особистих підсобних господарств селян, що в результаті призвело до значного скорочення поголів'я худоби, свиней, овець, кіз. Це, у свою чергу, викликало зменшення кількості виробленої сільськогосподарської продукції і. зрештою, – зниження прибутків селян.
Складними залишалися також умови життя і праці сільських жителів. У господарствах, незважаючи на пронеси механізації, залишалося багато ручної праці.
У сільській місцевості, як і раніше, не вистачало шкіл, дитсадків, клубів, упорядкованих доріг, закладів медичного та побутового обслуговування населення. Колишні методи примусового прикріплення селян до землі вже не спрацьо­вували, і тому трудівники села почали масово виїжджати до більш цивілізованого міста. Протягом 1966-1985 рр. до цього рішучого кроку вдалися 4,6 млн чоловік.
Внаслідок такої активної міграції, з карти України в 1972-1986 рр. зникли як «неперспективні» 1 502 села. В українських селах, як правило, залишилися пенсіонери чи люди, які не могли наважитись або не мали можливості розпочати нове життя в місті.
Ці зміни зумовили болючі проблеми, пов'язані з нестачею людських ресурсів на селі. Наочним підтвердженням цих негативних процесів стали традиційні сезонні «мобілізації» працівників інших галузей народного господарства, освіти і науки на збирання врожаїв. Зрозуміло, що таке примусове залучення міського населення до сільськогосподарської праці не сприяло підвищенню її продуктивності і якості.
Попри зазначені об'єктивні і суб'єктивні труднощі, що суттєво гальмували розвиток сільського господарства, республіка не лише забезпечувала свої власні потреби в продовольстві, але й за вказівками союзних органів знаходила змогу поставляти сільськогосподарську продукцію в інші регіони СРСР. Зокрема, на межі 70-80-х рр. вона виробляла 60% союзного обсягу цукру, 40% соняшнику, 26% тваринного масла, 23% м'яса тощо.
Зростаюче відчуження селян від результатів їхньої праці у колгоспах і радгоспах продовжувало неухильно знижувати продуктивність сільськогосподарського виробництва, темпи зростання якого постійно падали.
Якщо в 60-70-і рр. вони становили в середньому 4,5% на рік, то в 1981-1985 рр. – 3,9%. У другій половині 70-х років їй середньорічний приріст сільськогосподарської продукції становив 1,5%, а в першій половині 80-х – лише 0,5%.   Низькоефективний і уповільнений розвиток сільського господарства пояснювався не лише кризою колгоспно - радгоспної системи.  Неабияку роль у його занепаді відіграли також загальні принципи управління економікою, що панували в СРСР. Центральне керівництво розробляло плани, нормативи, директиви, нерідко ігноруючи місцеву специфіку, реальні можливості, навіть кліматичні умови того чи іншого регіону України. Селянин-колгоспник був повністю відсторонений від розробки і прийняття власних виробничих завдань, мусив лише бездумно виконувати чужі рішення. Це породжувало повну безвідповідальність сільських трудівників за кінцеві результати праці, безгосподарність, завдавало значних матеріальних і моральних втрат.
З огляду на надзвичайно скрутне становище із продовольчим забезпеченням, керівництво країни в 1982 р. прийняло спеціально розроблену Продовольчу програму, виконання якої було оголошено всенародною справою.
Але численні пленуми, активи, наради і конференції досить слабо впливали на поліпшення ситуації з постачанням продовольства.
Адміністративно-командні методи ведення сільського господарства привели в результаті до катастрофічних наслідків.
З 1966 по 1985 рр. внаслідок небаченої безгосподарності посівні площі України скоротилися більш ніж на 1 млн. га. Зібраний урожай зернових у 1981-1985 рр. становив 39,3 млн. тонн на рік, тоді як у 1976-1980 рр. він складав 43 млн. тонн.
Незважаючи на значні капіталовкладення в сільське господарство (101 млрд. крб. у 1966-1985 рр.), їхня віддача залишалась низькою. Загалом продуктивність праці в сільському господарстві СРСР була вдвічі нижчою, ніж у США. Екстенсивний шлях розвитку сільського господарства довів свою неефективність. Глобальний характер продовольчої проблеми став однією з ознак кризи тоталітарної системи.
Економічна реформа 1966-1970 рр. викликала деякі позитивні зрушення у розвитку промисловості і сільського господарства України.
Але в зв'язку з її поступовим згортанням, економічний розвиток республіки помітно уповільнився.
Наприкінці 70-х – на початку 80-х років в економіці України розпочалася всеохоплююча криза. Спроби оживити економічний розви­ток не давали бажаних результатів, а навпаки, тільки погіршували становище.

СТРУКТУРНА КРИЗА РАДЯНСЬКОЇ МОДЕЛІ
СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНОГО РОЗВИТКУ
Економічна криза:

– дефіцит товарів;
– відмова або повільне запровадження нових технологій;
– невисока якість більшості товарів;
– продовольча криза; хронічна криза сільського господарства;
– прихована інфляція (зростання цін при незмінних розмірах заробітної плати);
– переважно екстенсивний шлях розвитку економіки;
– висока затратність виробництва, енергоємність і матеріалоємність продукції.
Політична криза:
– воєнні авантюри і нездатність вийти з них (Афганістан, Ефіопія, Ангола тощо);
– нездатність вищого керівництва реагувати на нові тенденції розвитку світу. «Старіння» керівництва;
– недієздатність законодавчих органів;
– втрата динамічності в розвитку радянської моделі і, відповідно, її привабливості для інших країн;
– корупція у вищих ешелонах влади: хабарництво, криміналізація, просування по службовій драбині за принципом знайомства, родинних зв’язків, особистої відданості;
– посилення репресій проти інакомислячих.
Ідеологічна криза:
– розчарування у правильності обраного шляху розвитку (побудова комунізму);
– розходження між ідеологічними догмами і реаліями життя;
– усвідомлення нереальності досягнення мети побудови комунізму;
– зростання дисидентського руху і настроїв у суспільстві;
– посилення ідеологічного тиску на суспільство.
Екологічна криза:
– бездумна експлуатація природних ресурсів;
– відсутність наукового обґрунтування у розміщенні виробничих потужностей;
– руйнування природного середовища, придатного для життя людей (забруднення водоймищ, атмосфери тощо);
– поступова деградація нації (генетичні зміни, зростання дитячих захворювань і народжуваності нездорових дітей, скорочення народжуваності, зростання числа хронічних захворювань тощо).

Запитання і завдання
1. У чому полягають особливості екстенсивної системи господарювання?
2. Хто очолив проведення економічної реформи в 1965 р.?
3. Якими були основні наслідки адміністративно-командної системи керівництва сільським господарством?
4. Що таке «довгобуд»?
5.  У чому полягав зміст політики «гігантоманії» в Україні?
6. Які зміни в системі управління народним господарством принесла реформа 1965 р.?
7. Визначте хронологічну послідовність подій:
- дев'ята п'ятирічка;
- прийняття Продовольчої програми;
- початок «косигінської» реформи в Україні;
- десята п'ятирічка.
8. Які цілі переслідувала економічна реформа 1965 р.? Які вона мала наслідки в Україні?
9. Якими були наслідки ставки на «нафтодолари» для розвитку України?
10. Які наслідки мали міграційні процеси, що відбувалися на селі у 70- 80-і роки?
11. Чому, на Ваш погляд, косигінська реформа не змогла досягти остаточного успіху?
12. Чим би Ви могли пояснити те, що екстенсивний шлях розвитку економіки в результаті призвів до кризи?
13. Які заходи, на Вашу думку, могли б вивести економіку Ра­дянського Союзу з кризового стану?

 2.




 Ден Сяопін (1904-1997) — китайський політик і реформатор, діяч Комуністичної партії Китаю. Учасник Другої світової війни. Репресований у період «культурної революції», згодом реабілітований. Ніколи не обіймав посаду керівника країни, проте був фактичним правителем Китаю з кінця 1970-х років.


Основні події
1958-1960 рр. — «великий стрибок».
1958-1961 рр. — курс «трьох червоних знамен».
1966-1976 рр. — «культурна революція».
1979 р. — початок програми «Чотири модернізації» Ден Сяопіна.

   Після смерті Мао Цзедуна в Китаї розпочалися економічні реформи, які сприяли розвитку підприємництва та залученню іноземних інвестицій, підвищенню рівня життя населення, зокрема міського. Наприкінці 1980-х років у результаті внутріпартійної боротьби в КПК реформи були частково скасовані й відбулася спроба повернення до жорсткої централізованої економіки, а також обмеження демократичних свобод. Навесні 1989 р. на площі Тяньаньмень у Пекіні пройшли акції протесту китайських студентів, які підтримали в інших містах країни. На початку червня армія жорстоко придушила виступ. Загинуло понад тисячу осіб, десятки тисяч опинилися за ґратами.
    Ситуація в країні погіршилася, після чого до влади повернувся популярний у народі Ден Сяопін. Він рішуче взявся за реформи, не побоявшись звинувачень щодо їхнього капіталістичного спрямування. Влада Ден Сяопіна базувалася винятково на його авторитеті й популярності в народі, адже керівних посад ні в партії, ні в державних органах влади він не обіймав.
Свідчення
• Ознайомтеся з уривком зі статті Ден Сяопіна. Чи прийнятні, на Вашу думку, його «рецепти» для застосування в будь-якій країні, що проводить реформи? Аргументуйте свою точку зору.
«Реформа на селі означає запровадження відповідальності, відмову від “харчування з одного казана” та виявлення активності селян. Чому потрібно було розпочати із села? Тому що в сільській місцевості проживає 80 % китайського населення. ...Вигляд села тепер повністю змінився, життя 90 % населення покращилося. ...Після успішного проведення реформи на селі ми переключилися на місто».
Ден Сяопін (Основные вопросы современного Китая. — М., 1988. — С. 136-137)
Наприкінці 1970-х років Китай реформував економіку й почав залучати до країни іноземний капітал, насамперед китайців, які проживали за кордоном. Ден Сяопін був прагматиком і тому обмежив вплив комуністичної ідеології на економічну політику. Саме йому належить крилатий вислів: «Байдуже, якого кольору кішка, аби вона ловила мишей».
Економічне перетворення Китаю вплинуло на всю світову економіку. У результаті ринкових реформ, заснованих на індивідуальній ініціативі та підприємництві, у Китаї стрімко скоротилися масштаби бідності й поступово зріс рівень доходів. В останнє двадцятиліття минулого століття Китай намагався поєднати централізоване планування з ринковими механізмами підвищення продуктивності праці. Ден Сяопін навіть проголосив курс на створення соціалістичної ринкової економіки.
Утілення програми Ден Сяопіна «Чотири модернізації»
Модернізація сільського господарства
  • Відмирання комун;
  • надання селянам самостійності в господарських питаннях;
  • приватизація сільського господарства;
  • реальні доходи селян подвоїлися; країна забезпечила себе основними продуктами.
Модернізація промисловості
  • Скорочення централізованого планування й розподілу ресурсів, розширення господарської самостійності державних підприємств;
  • зняття обмежень на зростання зарплати;
  • значне збільшення кількості приватних підприємств;
  • самостійність виробників у реалізації товарів і розподілі прибутків;
  • вільні ціни на продукцію приватного сектора;
  • залучення іноземних інвестицій, створення вільних економічних зон;
  • створення спільних з іноземцями підприємств, залучення іноземних позик і пільгових кредитів від Світового банку й Міжнародного валютного фонду; вступ до Світової організації торгівлі;
  • зростання експорту й збільшення валютних надходжень.
Модернізація науки й технологій
  • Державне фінансування освіти й науки;
  • збільшення зарплати вченим, учителям, навчання студентів за кордоном;
  • відновлення шанобливого ставлення до інтелігенції;
  • врахування освітнього рівня при призначенні на посади;
  • запозичення, розроблення й упровадження досягнень науки та технологій.
Модернізація оборони
  • Суттєве скорочення військових витрат;
  • скорочення майже на дві третини китайської армії;
  • часткове переведення військової промисловості на випуск мирної продукції;
  • нова військова доктрина: особлива увага до технічного переоснащення; наявність ядерної зброї та балістичних ракет.
   Реформи, започатковані Ден Сяопіном, були продовжені після його смерті. На початку XXI ст. державними пріоритетами Китаю залишаються: приватизація збиткових державних підприємств, удосконалення системи пенсійного забезпечення працівників, створення ефективної та доступної системи охорони здоров'я, підвищення доходів сільського населення, посилення ролі внутрішнього ринку в забезпеченні економічного зростання країни. Завдяки успішному здійсненню «Чотирьох модернізацій» китайське керівництво суттєво зміцнило економічне, оборонне, зовнішньополітичне становище країни.
   Упродовж багатьох десятиліть уряд стримував народжуваність («одна родина — одна дитина»). Нині, коли рівень життя населення зріс, цю заборону знято. Згідно з прогнозом ООН, чисельність населення Китаю поступово скорочуватиметься й у середині XXI ст. становитиме 1,3 млрд осіб. Водночас зменшиться й чисельність робочої сили, адже кожен третій житель Китаю буде старший 65 років.
   Наприкінці першого десятиліття ХХІ ст. Китай став другою після США економікою світу, обігнавши свого головного конкурента Японію. Китайська економіка доволі легко пережила світову економічну кризу на початку 2000-х років, вона розвивається завдяки автомобільній та сталеливарній галузям, а також розширенню експорту. Країна є найбільшим світовим покупцем залізної руди й міді, посідає друге місце за обсягами імпорту нафти. І хоча поки що Китаю далеко до США (різниця між ВВП обох країн становить майже 10 трлн дол. США), експерти припускають, що з часом Китай може обігнати США, зокрема за рівнем купівельної спроможності.
Важливим питанням внутрішньої політики Китаю залишаються відносини з автономним Гонконгом (Сянганом). Після того, як наприкінці минулого століття Велика Британія передала Гонконг Китаю, відносини між КНР і Гонконгом ґрунтувалися на принципі «одна країна, дві системи». У Гонконзі перемогла «революція парасольок» — протести проти спроб китайської влади вплинути на кандидатів на місцевих виборах. Невдовзі в Гонконзі були проведені обшуки й арешти демократичних активістів.
   Нинішнє керівництво Китаю, очолюване Сі Цзіньпіном, яке прийшло до влади в 2013 р., розробило програму, що передбачає «відродження китайської нації» у два етапи: до сторіччя КПК (2021) досягти рівня «середньої заможності»; до сторіччя КНР (2049) увійти до когорти розвинених держав світу.
У 2018 р. Всекитайські збори народних представників (найвищий законодавчий орган країни) зняли обмеження терміну перебування на посаді президента, завдяки чому Сі Цзіньпін зможе обіймати цю посаду довічно.
Зовнішня політика сучасного Китаю також перебуває в стані перебудови.     Лібералізація внутрішньої політики позитивно позначилася на міжнародному статусі КНР. Ще за життя Мао Цзедуна КНР замінила в ООН Тайвань, а згодом установила дипломатичні відносини з Японією та США. У XXI ст. зовнішня політика орієнтована на партнерство зі США й іншими впливовими країнами. Сучасний Китай продовжує позиціонувати себе на світовій арені як країну, що розвивається, налагоджує зв'язки з країнами Африки, Азії, Латинської Америки. Китайське керівництво розбудовує нову модель взаємодії зі Сполученими Штатами Америки. Китай владнав територіальні суперечки із сусідніми країнами (Казахстан, Киргизстан, Росія, Таджикистан і В'єтнам). Країна остаточно «вийшла з тіні» і дедалі активніше заявляє про себе в різних регіонах світу та сферах міжнародного життя.
   Китай визнав незалежність України в 1991 р., а на початку наступного року держави встановили дипломатичні відносини. Між Україною та Китаєм укладено договори щодо співпраці в економічній та соціальній сферах. Крім економічних інтересів, Україна й КНР розвивають співпрацю у виробничій, науково-технічній та науково-освітній сферах. Потребує врівноваження структура двосторонньої торгівлі, адже в китайському імпорті в Україну переважають товари широкого вжитку, автомобілі, комп'ютерна та побутова техніка, тоді як Україна експортує до Китаю в основному сировину: чорні та кольорові метали, металопрокат.     Перспективним є освоєння китайського ринку українськими підприємствами, які працюють у машинобудівній, суднобудівній, автомобілебудівній, авіакосмічній галузях. Налагоджений обмін студентами між українськими та китайськими університетами.

Запитання та завдання  для самоконтролю
  • 1. Охарактеризуйте внутрішню політику Компартії Китаю в перші роки після проголошення КНР.
  • 2. Розкрийте сутність і наслідки реалізації курсу «трьох червоних знамен».
  • 3. Якими були наміри та якими виявилися наслідки «великого стрибка» в Китаї?
  • 4. Охарактеризуйте причини, особливості та наслідки «культурної революції».
  • 5. Охарактеризуйте «Чотири модернізації» Ден Сяопіна та їхнє значення для країни.
  • 6. Назвіть і коротко охарактеризуйте трансформаційні процеси у внутрішній та зовнішній політиці Китаю на межі ХХ-ХХІ ст.
  • 7. Складіть політичний портрет Ден Сяопіна.
3.




   Й.Б.Тіто

 Лех Валенса

На кінець 1970-х років в югославському суспільстві поступово нагромаджувалися суперечності, породжені вадами моделі самоврядного соціалізму, яку не вдавалося вмонтувати в однопартійну політичну систему.

   Поштовхом до виявлення кризових явищ стала смерть президента Югославії Й. Тіто в 1980 р. На тлі економічних негараздів виявлялися недоліки югославського федералізму. Економічні зв’язки між югославськими республіками послаблювалися, а міжетнічні відносини у країні загострювалися. Неспокійно було в автономному краї Косово, де відбувалися мітинги албанців під гаслом «Косово – Республіка!». Навесні 1981 р. тут було введено надзвичайний стан.   Активну протидію автономістських виступам у Косово розгорнув лідер сербських комуністів Слободан Мілошевич. Натомість у Словенії та Хорватії критикували дії сербських політиків. Таким чином єдність федерації було розхитано. Рішення центральних органів влади – зміцнити систему управління, розпочати ринкові реформи тощо – не розв’язували основної проблеми країни. У
1990 р. ситуація в Косово знову загострилася. Керівництво Сербії розпустило
Скупщину Косова, а у відповідь її депутати проголосили Косово республікою У Польщі, де основною формою опозиційної діяльності були робітничі страйки та акції протестів, у 1976 р. кілька десятків раніше розрізнених інтелектуалів об’єдналися в Комітет захисту робітників (за польською абревіатурою – КОР).   Протягом кількох наступних років у країні тривало активне створення опозиційних об’єднань, які відновлювали інститути громадянського суспільства. На середину 1980 р. до організованої опозиції входило вже близько 15 тис. осіб. Поштовхом до початку акцій протестів стало рішення уряду з 1 липня 1980 р. підвищити ціни на м’ясні продукти. У серпні страйкували близько 750 тис. осіб. Вимоги спершу були економічні: покращення постачання і побутових умов, підвищення зарплат тощо. Страйк на ґданській корабельні очолив електрик Лех Валенса. Він поширився на міста всього Балтійського узбережжя. Представники клубів католицької нтелігенції – Я. Куронь, Б. Ґеремек, Т. Мазовецький та ін. сприяли наданню акції політичного характеру. Під тиском цих подій відбулися перестановки в керівництві ПНР. Новим першим секретарем ЦК ПОРП став Станіслав Каня, прем’єр-міністром – генерал Войцех Ярузельський, який зберіг і посаду міністра оборони. 17 вересня 1980 р. у Ґданську представники міжзаводських страйкових комітетів ухвалили рішення про створення     Незалежної самоврядної профспілки «Солідарність» на чолі з Л. Валенсою. Через рік лави «Солідарності» налічували 9,5 млн осіб, вона стала потужним рухом, який символізував опір системі. «Солідарність» вимагала усунути командно - адміністративну систему в економіці, дозволити політичний плюралізм Розмах опозиційного руху в Польщі стурбував керівництво СРСР. Для
залякування на території Польщі та Білорусі поспіхом організували військові
навчання «Союз–81» і «Захід». Радянське керівництво вдалося до економічного шантажу й повідомило, що поставки нафти й сировини до Польщі відбудуться на рівні третини–чверті від запланованого. Воно підштовхувало В. Ярузельського до рішучих дій, погрожуючи військовим вторгненням. 3 грудня 1981 р. в Радомі керівництво «Солідарності» вирішило домагатися зміни влади й розпочати підготовку до всенар одного референдуму. У ніч на 13 грудня того ж року на території Польщі запроваджено воєнний стан. Повноту влади взяла на себе Військова рада національного порятунку на чолі з В. Ярузельським. Частину опозиціонерів заарештоували, інші перейшли на нелегальне становище. Оцінка введення воєнного стану в Польщі не однозначна, адже це рішення запобігло інтервенції радянських військ.

Запитання для самоконтролю
1. Відтворіть у хронологічній послідовності основні події, які призвели до
запровадження воєнного стану в ПНР.
2. Розкажіть про міжнаціональні проблеми в Югославії, використовуючи при цьому карту.
3. Створіть колективний портрет політичного керівництва СРСР початку 1980-
х років. Використайте для цього візуальні джерела.
4. Проаналізуйте поняття «світ радянської людини».
5. Визначте ціннісні орієнтири компартійно-радянської номенклатури в період
«застою»



Основна література

Популярні дописи з цього блогу