19 квітня 1930 року судом московсько-радянських окупантів, винесено вирок у репресивній справі «Спілки визволення України».

Ще відомий як «Процес Спілки визволення України» — показова справа, сфабрикована московсько-радянської окупаційної «ОДПУ Української СРР» наприкінці 1920-тих, яка викривала вигадану антирадянську організацію серед української наукової та церковної інтелігенції. Мета — дискредитація провідних діячів української культури та громадського життя в рамках централізованої політики геноциду української нації, здійсненого московським окупаційним урядом СРСР у 1932–1933.

Процес відбувся над 45 керівниками і головними діячами т. зв. «СВУ», у будівлі Столичного оперного театру у Харкові від 9 березня до 19 квітня 1930. Всього до судового процесу 1930 залучено 474 осіб, при чому засуджено до розстрілу — 15, до концтаборів — 192, вислані за межі «Української СРР» — 87, засуджені умовно — 3, звільнені від покарання — 124 особи.

Процес СВУ мав на меті:

- обґрунтувати масові переслідування політичної опозиції на окупованих територіях УНР;

- підготувати ґрунт для подальшого погрому установ ВУАН та УАПЦ;

- стимулювати ворожнечу між прихильниками українізації (комуністами й некомуністами);

- політично скомпрометувати саму політику українізації, пов'язуючи українське відродження з діяльністю УНР в екзилі;

- довести підривну спрямованість української інтелігенції, яка нібито фактично працювала на інтереси Польської республіки;

- розгортання нової русифікації Українських територій під московсько-радянською окупацією («УСРР»);

- позбавити голосу українські селянські маси напередодні організації Голодомору.

На лаві підсудних опинилося 45 чоловік. Серед підсудних були 3 жінки (Людмила Старицька-Черняхівська, Людмила Біднова, А. Токарівська), 2 доктори члени ВУАН, 15 професорів вищих шкіл, 2 студенти, 1 директор середньої школи, 10 учителів, 1 теолог і 1 священик УАПЦ, 3 письменники, 5 редакторів, 2 кооператори, 2 правники і 1 бібліотекар; 15 підсудних були співробітниками ВУАН.

Багатьох підсудних єднала політична діяльність під час визвольних змагань: 31 з них були колись членами українських політичних партій (15 — УПСФ, 12 — УСДРП, 4 — УПСР), 1 був прем'єром, 2 — міністра уряду УНР, 6 — члени Української Центральної Ради. Згідно з обвинувальним актом, 33 належали до Київської групи СВУ, по 3 до Дніпропетровської й Одеської, по 2 до Полтавської і Миколаївської, по 1 до Чернігівської й Вінницької.

Серед підсудних були 2 євреї: історик Й. Гермайзе і правник 3. Морґуліс.

За легендою НКВС, СВУ була підпільною організацією, яка нібито існувала в Українській СРР від червня 1926 до липня 1929, коли її викрили московсько-радянські окупаційні органи ДПУ. СВУ одночасно начебто існувала на еміграції (її не слід плутати з Союзом визволення України, який діяв під час першої світової війни за кордоном). Тісно пов'язана з СВУ мала бути Спілка української молоді (СУМ).

Згідно з обвинувальним висновком, СВУ ставила собі завдання визволення українського народу на всіх просторах його етнографічної території й заснування самостійної української республіки, яка мала бути парламентарною і демократичною, з широким правом громадян на приватну власність. Обвинувальний висновок стверджує, що СВУ підготовляла народні повстання або принаймні заколоти у пов'язанні з чужими імперіалістичними державами (Польщею) і в тісному порозумінні з лідерами української еміграції, т. зв. еміграційною СВУ. На процесі стверджувано, що вона «створена за вказівками закордонного центру петлюрівщини…», була «єдина з петлюрівським закордонним центром, що визнавав себе урядом УНР». Крім того, СУМ мала організувати терор проти всесоюзних і українських комуністичних керівників. Осередками дії СВУ акт обвинувачення вважав ВУАН і УАПЦ.

У процесі виявилося багато розбіжностей. Лідери української еміграції рішуче заперечували твердження слідства, ніби еміграція давала якісь вказівки підсовєцькому СВУ. Зокрема Л. Чикаленко заперечив, ніби він будь-коли висилав лист-інструкцію С. Єфремову. В існуванні такого листа висловив сумніви і підсудний Йосип Гермайзе. Об'єднаної еміграційної СВУ не могло й бути, бо еміграція була політично занадто поділена. Н. Павлушкова (сестра підсудного) твердить, що «СВУ як організація являла собою центр з дуже вузького кола людей, не більше 12 — 15, без міцно організаційно оформленої периферії»; вона визнає, що зізнання підсудних на процесі СВУ були вимушені.

Якщо зважити на московсько-радянський розголос процесу СВУ, вирок був досить поміркований. За твердженням підсудного Костянтина Туркала, прокурор загрожував 13 підсудним смертною карою, але її не вимагав. З 45 підсудних 4 засуджено на 10 років ув'язнення, з суворою ізоляцією, 6 — на 8, 3 — на 6, 10 — на 5, 21 — на 3 й 1 на 2 роки; з них 10 дістали умовні вироки і були негайно звільнені, ще 5 були помилувані за кілька місяців. Частину засуджених заслано на Соловки. У 1930-их і під час перших місяців Другої Світової війни багато учасників процесу СВУ були знову заарештовані й знищені. Головні підсудні загинули в тюрмах або на засланні, лише одиниці потрапили на еміграцію (К. Туркало), а дехто був реабілітований аж по Другій світовій війні (В. Ганцов, В. Атамановський).

У сучасній український літературі переважає думка, що СВУ і СУМ не існували як організації, а скорше були провокаційною вигадкою московсько-радянського ДПУ, але дехто визнає існування СВУ. Гіпотезу про те, що СВУ — СУМ як організації були вигадкою ДПУ, підтримує факт інших показових процесів всесоюзного масштабу (Шахтинський процес у 1928, справа Промпартії у грудні 1930 або Справа «Союзу визволення Білорусі» у 1930–1931), які мали суто політичне завдання. Найправдоподібніше буде припустити, що підсудні на процесі СВУ були українськими патріотами і активно працювали для українського національно-культурного відродження 1920-их., але вони це робили більше спонтанно, не творячи якоїсь антирадянської політичної організації, тим більше такої, що директиви діставала б від української еміграції.

Масштаб та показовість процесу СВУ справили гнітюче враження на українську спільноту в СРСР. Очевидцем судилища у приміщенні харківського оперного театру був відомий мовознавець Юрій Шевельов — на той час студент університету: «...одна важлива подія припала на мої студентські роки: процес СВУ в Харківському театрі опери, або, як вона тоді офіційно називалася, - Столичної опери. Діялося це на третьому році мого студентства, в березні - квітні 1930 року. Квитків на цю трагічну виставу не продавали, а розподіляли через профспілки робітникам і службовцям. Присилали трохи квитків і на студентів. ...Так я потрапив на допит Дурдуківського, розгубленого, непевного, і Людмили Старицької-Черняхівської, яка показалася найбільшим чоловіком серед підсудних чоловіків і не давалася на провокації. Пам'ятаю ще дуже активного обвинувача Панаса Любченка з його рудим волоссям і бородою, що особливо в'їдався в допитуваннях. Пам'ятаю загальний вигляд лави підсудних і постаті НКВДистів за нею і побіч неї. Процесом я тоді був здивований і спантеличений. Я міг собі уявити, що підсудні справді утворили підпільну організацію. Це навіть викликало в мене невиразне відчуття гордости - значит, не все українське на Україні радянське і комуністичне...».

(На фото лава захисту під час судового процесу).

Національно-патріотичне виховання  

Ціннісне формування української національної громадянської ідентичності 

#Процес_Спілки_визволення_України #СВУ #СУМ #московсько_радянська_окупація #московська_окупація #репресії #тоталітаризм 

#НПВ #НаціональноПатріотичнеВиховання

#Національно_Патріотичне_Виховання

#ЦінніснеНаціональноПатріотичнеВиховання

#Ціннісне_Національно_Патріотичне_Виховання

#Національні_цінності #НаціональніЦінності #самобутність #воля #соборність #гідність

#ОбороннаСвідомість #Оборонна_свідомість

#ВПВ #ВійськовоПатріотичнеВиховання #Військово_Патріотичне_Виховання

 

Популярні дописи з цього блогу